Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

без господарів хаті. Знайшов він там тих велосипедів щось із п'ять, безперечно машин військового походження, і от, мене й досі дивує недалекозорість нашого військового командування, що не звернуло тоді на цю знахідку жодної уваги, не зважаючи на виразну підозрілість її.

Було це 27 серпня 1914 року. Десь опівдні через усе село проїхав, простуючи звідти десь, звідки чути було бухкання гармат і цокотання кулеметів, великий фургон із червоним хрестом на білому прапорі, що його тримав у руках молодий парубок-німець у той час, коли трохи старший поганяв коні. В фургоні - одкриті, але позакутувані в білі простирадла, лежали, поперев'язувані марлею, крізь яку просочувалася кров, немолода вже жінка і маленьке, може дволітнє, дитятко. Голова цій дитині була туго забинтована, виглядали тільки повні докорів, стражденні оченята, а перев'язка вже мокріла від крови.

Обидва візники дивилися з-під лоба, коли їх зупинили перед виїздом із села, по дорозі на Лик, відповідали на всі розпитування тільки одним словом:

- Казакен! І показували - той рукою, а той пужалном - десь отуди, назад, де стріляло, і з очей їх приском бризкала люта ненависть, погроза...

І тількищо фургон од'їхав од села стільки, щоб його не влучила жодна з куль, тількищо серед села, якраз навпроти хати, де містилися ми, самокатчики, з'явилося кілька рот нашого полку, що для чогось пересувалися густою лавою на другий край села - як сталося щось зовсім незрозуміле, принаймні, на перші хвилини.

Над селом одразу, прилетівши невідомо звідки, почали рватися один-по-одному шрапнельні набої - десять, двадцять, п'ятдесят розривів... А в той самий час із усіх горищ кожної, досі порожньої, хатки, залунали рушничні постріли, зацокотіли зовсім близенько десь, отут за рогом, так само з горища, кулемет...

На вулиці зчинився неймовірний лемент; я за кілька хвилин, поки все це діялося, неначе в швидко-руханому калейдоскопі встиг побачити, як упала посеред дороги, задригавши ногами, коняка з кулеметними зарядними скриньками, як на неї налетіла звичайна обозна двоколка, як, перекинувшись, повалила кількох оторопілих солдатів, як люди, зовсім очманілі з переляку й несподіванки, почали борсатися безглуздо, нерозмірковано, сюди й туди, і падали тут таки, скошені кулями, уламками шрапнельних набоїв, підпливаючи калюжами крови...

Отак само безвладно, несамовито кидався й я - від стіни до стіни хати, міцно тримаючи недавнього свого трофея - нового німецького велосипеда й забувши, що маю рушницю, що треба ж од когось одбиватися... Десь якийсь шматочок цеглинки, одбитий од хати кулею, боляче вдарив по пальцю. Схопивши пальця, за дитячою ще звичкою, в рот, я побачив, як із нього юшить кров, і в очах потемніло.

І от, у цю мить на середину вулиці вискочив офіцер - я добре знав, що він із четвертої роти, капітан Павіян - і голосом, якого ніколи ніхто від нього не чув - пронизливим, владним, могутнім голосом гукнув так, що відразу все на вулиці очуняло:

- Ррроти, слухай мою команду! Обабіч дороги - в цеп! По ворожих хатах, часто, плі!

Кілька розмірених, розрахованих сальв, і все вщухло, - перестали навіть долітати здалека шрапнелі.

Далі я бачив, як розлютовані солдати кинулись до хат, висаджуючи двері прикладами, когось кололи, хтось дико-несамовито кричав, і десь недалеко від мене голос того самого офіцера Павіяна, на честь і хвалу йому будь сказано, попередив дику розправу над жінкою, що вискочила з висаджених дверей в одній хатці, щільно притуляючи до грудей дитину-немовля, бо над ними вже підійняв, розмахуючись зрозгону, приклада якийсь оскаженілий бородань четвертої роти...

З'ясувалось все незабаром. Німецька позиція - ось тут недалечко, три кілометри за селом. Село сполучене було з німецькими окопами кількома запільними телефонними дротами, все, що робилося в селі, щохвилйни передавалося на фронт, і в моїй хатині, де я ночував, у льоху, під підлогою, ті-тікали поклики польового німецького телефону.

З горищ, із льохів повитягали з десяток німецьких хлопців - казали, що це були попередягані солдати, а за це їх повели отуди, недалеко зовсім - за оту високу кам'яницю-елеватора край села, де орудував наш червоний хрест, і там засудили... Швидко й немилосердно, як на війні... Жертв у нас, надиво, небагато - багато менше за них, засуджених, і я, близько бачивши ці спокійні, впевнені обличчя німецьких вояків у цивільному одязі, ніяк не міг почувати до них найменшої ворожнечі, і присуд боляче стиснув серце.

Але - на війні, як на війні.

Згодом тридюймовка почала знову посилати нам гостинці, полковий штаб перебрався в село, розташувався в якіись хатині з протилежного від фронту боку вулиці, і нас, усіх самокатчиків, було покликано вартувати коло штабу.

Шрапнелі рвалися високо в повітрі, зловісно свистіли, не завдаючи нам шкоди; уламки, падаючи скрізь по подвір'ю, виривали невеличкі шматки землі і, самі безсилі вже, без сило падали на подвір'я ниць. Часом здалеки прилітала, виспівуючи, заблукана випадкова куля і чмокала в стіну повітки, чи просто в землю серед двору, так само безсила вже завдавати шкоди.

Самокатчики вишикували свої машини попід повіткою, а самі стояли, пригинаючись під стіною, кожен коло свого залізного коника.

Мене надзвичайно тішив новісінький німецький велосипед, і до чортиків хотілося швидше вискочити на нього й усім єством відчути його легку, приємну, після незграбної російської теліжки, перегонну ходу.

Саме тоді вискочив із штабу ад'ютант - вертлявий, із пташиним носом, обличчям і прізвищем - підпоручник Птіцин - і гукнув до нас:

- Ну, хто візьметься за серйозне доручення?

Тільки на одну мить я завагався, зиркнув на своїх колег і побачив, як озираються вони, відвертаючи погляди від Птіцина, і не встиг він, докінчивши фразу, вимовити вже наказове: "ну?", як я вихопився з своєю блискучою штучкою й підбіг:

- Я, ваше благородіє!

Треба було переїхати перед очима розташованого по той бік