Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь

— Прийнято. Чи маєте ще якісь особисті побажання?

— Ні. Дякую.

Чоловік на екрані зробив майже непомітний рух, і тої ж миті розкрита чаша стелі центральної зали аеропорту почала вільно обертатися навколо вертикальної осі.

Модест ступив до виходу, але Кама взяла його за руку й повела до найближчого крісла.

— Сядьмо. Під час розгону краще не ходити по кабіні, — пояснила вона.

Чаша закрилася. У кабіні, щойно сповненій гуркоту, залягла тиша.

— Щасливої дороги, — мовив чоловік на екрані й зник.

Крісла ледь затремтіли, й шереги сріблястих машин, що виднілися крізь прозорі стіни, провалилися кудись униз. Літак набирав швидкість.

Аеропорт зник з поля зору. Натомість показалися розкидані серед зелені промислові споруди й далекі нагромадження висотних житлових ансамблів. Пропливла голуба стрічка Вісли.

— Ну як? Подобається тобі мандрівка? — порушила мовчанку Кама.

— Чому ти збрехала? — замість відповіді спитав Мюнх.

Кама здивовано глянула на нього.

— Збрехала?! Адже я тобі казала, що ця подорож необхідна для твого здоров’я. Окрім того, маєш нагоду познайомитися з невідомим для тебе куточком світу. Ти ж хотів побачити Індію… Туди ми зараз і летимо.

— Ти сказала, що ми самі…

— Так і є!

— А той? — Мюнх показав на екран. Кама поблажливо всміхнулась.

— Але ж ти знаєш, що це тільки зображення. — Вона підвелася з крісла й підійшла до пульта. — То працівник Варшавського аеропорту. Кораблем керує система автоматичних приладів — машин, які працюють без втручання людини. Я вже колись казала тобі про це…

— Знаю, — непевно кивнув він головою.

— Ці машини ведуть корабель за розробленим перше планом польоту, а також командами, що надходять із землі, з аеродромів. Через таких пілотів, як той, котрого ти бачив на екрані.

— Але він… нас бачить?

— Так само, як ти мене, а я тебе, коли ми розмовляємо по візофону.

— Я не про це питаю. Чи зараз він нас бачить?

— Ні. Проте ми легко можемо з Ним з’єднатися. Або ж з кимось іншим, — додала Кама, помітивши заперечливий рух Модеста. — Наприклад, з Гардою. Він зараз, напевне, ще в інституті.

— Ні! Не треба!

В Мюнхових очах з’явився неспокій.

— Як хочеш. Може, ти втомився? Тоді зміни форму крісла. Треба лише натиснути кнопку ліворуч. Так, як у тебе в кімнаті.

— Ні. Я не хочу спати, — відповів він роздратовано.

Кама з тривогою дивилася на нього. Останніми днями, після повернення з Рима, Мюнх був дуже знервований і навіть агресивний

— Скажи, — запитав він, — вони можуть нас бачити, стежити за нами, чути, коли ми цього не знаємо?

— Хто?

— Ну, ті… хто керує польотом. Або Мікша. По візофону…

— Ні. Щоправда, вони можуть зв’язатися з нами, але ми одразу ж про це дізнаємось. Зрештою, коли ти дуже хочеш, аби нам ніхто не заважав, можна перейти на умовний зв’язок. Досить натиснути ось тут, — вона показала на одну з кнопок. — Тоді так, як у звичайному візофоні, зв’язок наступає лише з нашої згоди.

Чернець підвівся з крісла й трохи непевним кроком підійшов до Ками.

— То зроби так!

— Коли ти хочеш…

Вона натиснула кнопку.

Мюнх довго дивився на пульт, потім раптово повернувся й підійшов до столика, біля якого лежала його дорожня торба. Поклав її на столик. Одкрив і машинально закрив. Якусь мить задумливо бавився довгим пасом.

Потім, немовби забувши про торбу, підійшов до найближчої книжкової полиці. Взяв одну книжку, перегорнув кілька сторінок, тоді поклав на місце. Взяв іншу.

— Що ти шукаєш?

Він не відповів. Поклав книжку на полицю й підійшов до бару. Торкнувся рукою механічного подавача з столовим прибором. Узяв виделку, поклав, узяв ножа…

— Може, ти щось з’їси? Або вип’єш?

Він так різко відсмикнув руку, що ніж упав з подавача на підлогу.

— Самообслуговування в барі надто просте. Досить сказати: “Блокада, прошу…” і назвати номер страви згідно меню. Автомат діє тут за сигналом голосу. Так само, як автомати на вулицях. Скажімо, я хочу помаранчевого соку, — вона взяла картку й прочитала: — “Сік помаранчевий — 23”. Отже, треба сказати: “Блокада, прошу 23”.

Одразу відкрився клапан подавача. На невеликій таці стояла склянка з пінистою рідиною.

— Хочеш? — запитала Кама Мюнха, беручи склянку.

Той заперечливо похитав головою, але потягся до подавача й узяв тацю за ручки. З цікавістю оглядав її, здавалося, зважував у руках.

— Що тебе так зацікавило? Звичайна собі таця! З ручками, аби зручніше нести, — пояснила вона, але Мюнх, мабуть, її не чув. Він дивився вже не на тацю, а кудись поверх Каминої голови, на прозору стіну, за якою виднілася темно-блакитна гладінь моря.

— Це Чорне море. Я навмисне вибрала такий трохи кружний шлях…

Дівчина підійшла до стіни й поглянула вниз.

Тонкою білою стрічкою виблискував на воді слід водольота. Вдалині виднілися ще дві… три… чотири цятки. Вони, здавалося, не рухались. Це, напевне, водно-повітряні яхти ширяють над хвилями…

Кама замислилась Може, треба й Модеста взяти на таку прогулянку. Нехай побачить, нехай скуштує всього…

Почула за собою шарудіння, Мюнх наближався до неї. Огорнув її враз незбагненний якийсь неспокій. Неспокій щомиті дужчав. Знала: мусить обернутися. Зараз, негайно! Напруга ставала нестерпна.

Та не встигла. Щось засвистіло над нею, тоді почувся оглушливий гуркіт, немовби обвалилася стеля.

Світ закрутився перед Каминими очима. Впала на підлогу. Неначе в якомусь страшному сні мелькнуло перекривлене Модестове лице..

Ніби крізь туман бачила, як він біжить до буфета, хапає торбу, смикає паси…

Кама заплющила очі. Силкувалась збагнути, як усе це сталося. Але думки