Ярослав Яріш - Кровна мста

гарна погода, то купці, що прибували до Києва, зазвичай ночували на своїх лодіях чи возах. До грецького дому сходилися тільки, аби перечекати негоду. Це був широкий терем, де можна було переночувати і поїсти. Зараз тут не було нікого. Княжий тивун, побачивши гостей, пустив їх до терема. Турик і Волос завели туди Вадима, поклали обережно на лежанку. У теремі було добре, прохолодно. Біля дверей стояла діжа зі свіжою водою, тож вої по черзі бралися за дерев’яний черпак і пили, тамуючи спрагу.

– Печеніги? – сторожко запитав тивун.

– Вони, собаки, – відповів Середич і тут же уточнив: – За порогами налетіли.

– Треба було заплатити відразу.

– Та платили – не перший раз із Вадимом ішли.

Тивун тільки знизав плечима.

– Зовсім страх загубили, бусурмани. Добре, виру князю не платіть, тут можете сидіти, скільки охота є. Зараз накажу челяді, аби нагодувала вас, а для Вадима знайду волхва, нехай на рану подивиться.

При цих словах тивун вийшов геть. Сли переглянулися.

– Що робити будемо? – спитав Лука.

– А що гості роблять, як до Києва приходять? – запитав у Вадима Середич.

– Ідуть до тивуна та платять виру, – відповів купець.

– Що далі?

– Тоді до церкви. Треба подякувати Господу і Богородиці за щасливу дорогу.

– Так і зробимо, – вирішив Середич. – Зараз поїмо, а тоді підемо.

Вони їли твердо запечене м’ясо, хліб і запивали квасом. Сховавшись у прохолодному теремі від літньої спеки, сли ніби ожили й набралися нових сил. Вони саме допивали квас, виливши його залишки із жбана у глиняне горня, як двері відчинилися й у терем зайшов волхв. Це був старий дід із довгим сивим волоссям і бородою, у грубій полотняній сорочці та підперезаний широким поясом. На шиї висіли пояски, нитки й шнурочки з різними оберегами: одні з них можна було розгледіти, інші ховалися під сорочкою.

Вої перестали жувати і нашвидкуруч проковтнули. Волхв ковзнув по них поглядом, пробурмотів щось, ніби вітаючись, тільки не з людьми, а з духами, що жили в тім домі. Тоді рушив до Вадима. Бідний купець так і лежав на лежанці, не маючи сили навіть сісти до столу. Він уже починав марити: гарячка його била.

Присутні підвелися. Волос, що спочатку сидів спиною до дверей і не відразу побачив волхва, раптом здивовано мовив:

– Доброгосте?

Волхв оглянувся.

– Невже це ти, батьку?

– Волосе?

Молодий вой став перед волхвом, випрямився. Дід поклав руку йому на плече, а тоді обійняв. Волос усміхнувся, радість заграла в його очах:

– Не думав уже я, що колись побачимося. Вас же усіх побили там, біля нашої весі!

Доброгост знову ковзнув поглядом по воях і зауважив їх допитливі погляди. Особливо Середич намагався своїми очима влізти у душу.

– Ще буде час поговорити, сину. А зараз треба помогти пораненому.

Дід нагнувся над Вадимом, оглянув його рану.

– Нечиста стріла була. Ти, Волосе, лишися, будеш мені помагати: нагрій води, аби була гаряча. Решта нехай надвір іде, тут занадто людно.

Вої поглянули на Середича, а тоді один за одним вийшли з терема.

Волхви – жерці давніх богів – не мали уже такої великої державної ваги, як у старі часи. Князі більше не прислухалися до їхніх порад, на народні віча волхвів також уже не запрошували. Та й самі жерці намагалися триматися подалі від людських осель, проводячи час у пущах, ближче до дерев та диких звірів, ніж до людей. Однак прості люди продовжували поважати їх і боятися.

– Невже у Києві не знайшлося лікаря, а привели цього ворожбита? – незадоволено буркнув Лука.

– Якщо піп може на той світ тільки провести, то волхв – з того світу витягти, – відповів Середич.

Він сказав це навмисне, аби роздратувати Луку, поставити мудрагеля на місце. Іще пройде немало років, доки Русь забуде свою стару віру. Церква церквою, а давні закони, звичаї жити будуть ще довго. По глухих весях і досі продовжують Даждьбогу молитися. Та й у самому Києві по ворожбитах і знахарях ходять, Коляду і Купайла святкують, хоча попи і криком кричать. Так вже й буде.

Середич прислухався, аби почути, що там робиться в теремі. Було чутно якесь бурмотіння, певно, волхв проказує якісь свої заклинання. Боярин, так нічого й не почувши путнього, махнув рукою і відвернувся.

Більше не розмовляли. Вої стояли перед теремом надворі, намагаючись сховатися під стріхою від сонця. Середич втомлено присів на призьбі, Каяла весь час трималася поруч із Лукою. Середич думав.

– До нас гості, – раптом сказав Турик.

До грецького дому підходили озброєні люди.

– Варяги, – впізнав Середич і підвівся з призьби.

Вікінги були при мечах, одягнені в овечі камзоли на голе тіло. Літо тільки починалося, однак тіла їх вже встигли потемніти від сонця й вітру, бороди й брови вигоріли. Погляди їх були холодними й грізними, хода – впевненою й навіть нахабною. Не звертаючи жодної уваги на людей, що стояли біля терема, вони рушили просто всередину.

Середич заступив їм дорогу.

– Туди не можна.

Передній варяг прискіпливо поглянув на нього, ніби оцінюючи воя, що посмів стати йому на дорозі.

– Я сам знаю, куди мені можна, а куди ні. Тікай звідси! – гаркнув варяг.

Середич враз спаленів від тих слів, забувши, що зараз він простий вой, а не боярин.

– Своїм челядникам наказувати будеш, варяжине!

– А ти хто?

– Хіба не видно?

– Щось надто крикливий як для простого воя. Може, тобі язичок трохи обрізати?

Середич ще більше побагровів, поклав руку на меч. Турик став поруч із дядьком. Варяги тільки вишкірилися: їм стало смішно від такої погрози. Передній вікінг дивився своїм тяжким поглядом на Середича,