Клод Кампань - Діти морських туманів

маленька істота в картатій сукенці з каштановими кучериками, що, звісившись, прикривали старого потертого ведмедика, сумно шкутильгає до дверей, що я не витримала, підвелася й пішла за нею.

— От побачиш, ми зараз збудуємо розкішний палац із кубиків…

Коли за кілька хвилин я зазирнула до кухні, то побачила, що Крістіна вже повернулася й наливає в кофейник окріп. Двері сусідньої кімнати були прочинені, і я помітила, що Давід і Ян сидять у двох великих шкіряних кріслах, оповиті клубами тютюнового диму, тримаючи в руках по склянці вина, і жваво обговорюють найбільш ефективні методи, як втовкмачити в порожні й тупі голови учнів четвертого класу хоча б найелементарніші правила англійської граматики.

— Давід вирішив, що краще буде їм посидіти й погомоніти там поряд, а не в кухні,— пояснила Крістіна. — У всякому разі вони, здається, знайшли спільну мову. Давід ще не має приятелів у Булоні. Він же такий самолюбний. У цій пригоді біля бензоколонки йому, можна сказати, просто поталанило.

— Так… — пробурмотіла я. — І не тільки йому… Якби вашого чоловіка не було тоді поруч, Ян зараз лежав би, можливо, в лікарні. Він сам мені про це сказав. «Без Давіда я б напевно надто швидко узяв поворот біля Пті-Маркасен, при виїзді з Булоні,— добре, що він горлав мені на вухо розумні поради. Мене так охопив тоді азарт погоні…»

— Давід, і радить не їхати надто швидко?! Справді, це цікаво.

Обличчя Крістіни раптом немов затверділо, потьмарилося, — здавалось, мої слова знову збудили якийсь страшний спогад в її душі. Жінка опустилася на стілець, і я побачила, що вона ледве стримує сльози.

— Що з вами, Крістіно?

— Ах, вже зовсім скоро пологи, а я не знаю, що нам робити з Марінеттою… Дівчина, яка доглядала її, пішла від нас. Трохи, мабуть, і я винна в цьому, бо надто нагримала на неї тоді, в понеділок, коли вона не догледіла малої, і Марінетта втекла з дому… Ну от, коли настануть пологи, Давіда цілими днями не буде вдома: ліцей, уроки і все інше. До того ж він захоче ночувати в клініці, щоб бути біля мене. І я справді не знаю, як усе це влаштувати. Це понад мої сили…

— Послухайте, Крістіно, — сказала я, скоряючись раптовому поривові,— якби ви могли довірити мені, я б з радістю взяла Марінетту до Сонячних Дзиґарів…

— Але ж… а вдень? Ви ж самі знаєте, що вона не відвідує школи.

— От саме про це й мова, вона ходитиме туди зі мною! Обіцяю вам, що берегтиму її, як зіницю ока. Мені допомагатиме Розіна Дебонкур, — вона ж так добре порається з нашою малою глухонімою. Ця дівчинка знає, що таке відповідальність!

Крістіна похитала головою, геть спантеличена думкою, що її бідолашну доньку доведеться так нагло кинути у життєвий вир.

— Я певна, що Марінетті буде там дуже добре, що вона буде просто щаслива, — наполягала я. — Пожити хоча б зо два тижні, як живуть усі інші діти, — це ж так природно й просто!

— Ви зведете мене з розуму, — мовила Крістіна. — Марінетта в підготовчому класі… Відколи сталося те лихо, я завжди всього боюся… Досить з мене і цього!.. А проте яке це було б полегшення: знайти зрештою такий вихід, принаймні на час пологів. Та чи згодиться Давід? Ах! Якби цю думку підказали йому ви. Або Ян…

На обличчі її промайнула сумна усмішка:

— Тобто я хочу сказати: хтось інший, тільки не я. Потім вона додала зовсім тихо, збентежено і стомлено:

— Знаєте, Фанні, бути одруженою людиною, мабуть, не завжди так просто…

Від обурення мені на мить відібрало мову. Здалося, серце моє от-от вирветься з грудей. Крістіна сама не знає, що каже! Щоб приховати свою схвильованість, я почала доливати воду в каву, — долила раз, другий. Потому поволі виключила газ. Мені захотілося глянути їй прямо у вічі, і я не змогла подолати цього бажання. «Тільки я б не дозволила так нападати на свою дитину, як Давід на Марінетту, — подумала я. — Це не дуже гарний метод виховання!..»

— Дайте мені п'ять хвилин, — тихо сказала я Крістіні,— і не ображайтеся, якщо я зачиню двері.

Я ввійшла до сусідньої кімнати, — то було щось на зразок вітальні, обставленої легкими літніми меблями, наче люди оселилися тут всього на кілька тижнів і не мають бажання по-справжньому обладнувати своє житло. На підлозі — пляшка мускату, у роті — по люльці, на обличчях чоловіків написано, що вони в чудовому гуморі. Бистрі Давідові очі аж іскрилися від задоволення, і коли я зайшла до кімнати, він сміявся дзвінко й весело, як хлопчисько.

Я підсунула стілець і сіла навпроти нього.

— Мосьє Ферк, — почала я, — чи не погодилися б ви, щоб на ті два тижні, поки ваша дружина лежатиме в пологовому будинку, я взяла Марінетту до себе? До свого дому і в підготовчий клас також. Клянусь вам, що доглядатиму її, як молоко на вогні,— пообіцяла я, простягаючи до нього руку і наче приймаючи присягу. — Але перед тим я хотіла б з'ясувати одне питання: чи стан здоров'я не перешкодить Марінетті хоч трохи пожити нормальним життям дитини її віку?

— Перешкодить? — перепитав він. — Ні. Але певний риск, звісно, є. У Марінетти ще трапляються запаморочення голови, і якщо таке станеться десь на дорозі, наприклад, у ту мить, коли несподівано вирине з-за повороту машина… — На обличчі його промайнув острах. — Такий риск є,— ви ж самі бачите, наскільки все це серйозно, — але мені здається, то була б велика радість — бачити, що Марінетта живе, як живуть усі діти її віку. їй-право, заради цього варто рискнути… От тільки спробуйте ви переконати мою дружину. Та вона ніколи не…

— Це вже зроблено, — сказала я, намагаючись говорити цілком спокійно і не зрадити голосом своєї радості.— Я оце й прийшла сюди, щоб поспитати вашої згоди…

Очі Давіда широко розкрилися від здивування.

— Фанні!.. — вигукнув він. — Невже ви добилися цього від Крістіни? Та ви ж справжня чародійка!

— О ні! — сміючись, відповіла я. — Ніяка я