Андраш Беркеші - Списоносці

— Так…

Ми довго мовчали. Світлі щілини на вікнах розтанули в надвечірніх сутінках. В кімнаті стало темно. Цокання стінного годинника серед цієї закам'янілої тиші дратувало мене.

— Послухай, Анно-Mapiє…

— Слухаю…

— Титусу про мене ти ніколи більше не говоритимеш?..

Годинник шалено цокав.

— Як хочеш, — почув я тиху відповідь.

Цілими днями я не зустрічався з сім'єю. Організаційна робота забирала в мене багато часу. Ті дві години, які були в моєму розпорядженні, я проводив з вами. Жолту тоді минуло три роки, тобі — півроку. Твій брат ревнував мене до тебе. Сильний, вольовий хлопчисько був. Насильство, пихатість він успадкував від матері. Ти, навпаки, був кволеньким, слабим, і, мабуть, через це ми приділяли тобі більше уваги, ніж братові. Скільки зусиль я докладав, щоб викликати посмішку на твоєму личку. Тобі важко повірити в це, бо батько лишився в твоїй пам'яті, як втілення серйозності і замкнутості. Хоча, сину, я багато разів стрибав перед тобою навкарачки, і ти від душі реготав. У ті дні твій брат дістав від мене першого ляпаса. Жолту не подобались, не до душі були наші пустощі. Він вирішив помститись і посипав килим кнопками, якими я добряче поколов собі руки. Про все це я розповідаю тільки для того, щоб ти знав, як я любив тебе. Не я винен у тому, що ми розлучилися з тобою. Це зробила мати з надмірної любові до тебе.

То були щасливі вечори, про які ще й досі не можу забути.

Десь у двадцятих роках я одержав секретне повідомлення про те, що капітан англійської місії Боб Гастінгс за дорученням таємної служби вербує агентуру. В ті часи я ретельно вивчав методи англійської розвідки. Зібрані матеріали були цікаві. Найбільше мене дивувало те, що англійці працюють заради майбутнього. Основа їх розвідки, на мою думку, — перспективна розвідка. Це означає, що вони дбайливо підбирають таких, людей, які з різних причин через кілька років можуть стати інертними в політичному, економічному та культурному житті. Цих осіб вони не спускають з ока, але до певного часу не залучають до роботи. Завербовані агенти намагаються потрапити на керівну роботу або принаймні зайняти якусь потрібну позицію на тій території, де вони діятимуть. У цьому вони дістають повсякденну підтримку. А з часом, коли виникає потреба, ці агенти за вказівкою хазяїв починають свою роботу.

Повідомлення про діяльність англійської розвідки, власне кажучи, торкалося органів безпеки. Саме вони повинні були зайнятися цією справою. Проте заново організований відділ контррозвідку не дуже звертав увагу на місію, бо всі сили спрямував на виявлення підпілля червоних і на викриття агентів держав малої Антанти — Чехословаччини, Румунії, Югославії.

Титус в цей час був професором теології. Я постійно зустрічався з ним, обмінювався думками, слухав його поради. З ним я розмовляв уже як з керівником «Списоносців». Докладно інформував його про справу Гастінгса. Наші думки збігалися в тому, що «Списоносці» повинні зацікавитись і зайнятися справою Гастінгса. Ми домовились, що я поки що мовчатиму, не повідомлятиму про Гастінгса керівництво.

— Нам потрібно з'ясувати, хто потрапив до агентури англійців, — сказав Титус.

Ми докладно все обговорили і одразу ж взялись до роботи. Я викликав агента Белу Дьярматі. Це був культурний і розумний журналіст двадцяти шести років. Під час революції він друкував багато статей, за що його переслідували після поразки червоних. Я допоміг йому і залучив до розвідувальної роботи.

Дьярматі працював у редакції «Пештської газети» і здобув славу гультяя й ловеласа. Але це було нам тільки на користь. Широке коло знайомств, благородне походження відкривали перед Дьярматі всі двері.

Дьярматі боявся мене. Це було помітно по його поведінці. В моїй присутності він розгублено посміхався і втрачав властиве йому почуття впевненості.

— Скажіть, Дьярматі, ви боїтеся мене? — спитав я, дивлячись йому прямо в очі.

Він спробував побороти свою ніяковість, але даремно.

— Як вам сказати… власне кажучи, я не боюся, в мене немає причин для цього, але… мені неприємно говорити про такі речі, пане майорці дуже неприємно. — Кілька хвилин він мовчки дивився в землю, а потім додав: — Інколи ви так дивно позираєте на мене. Тоді я боюся…

— Не треба боятись, друже, — заспокоював я його, лагідно посміхаючись. — Чесна людина не повинна боятися. Вип'єте коньяку?

— Дякую…

— А тепер уважно вислухайте мене… — сказав я, поставивши перед ним чарку. І докладно розповів йому про завдання.

Не минуло і тижня, як він зайшов до мене. На його обличчі сяяла переможна усмішка.

— Мені здається, що пан майор буде мною задоволений…

Я ще не бачив його таким веселим.

— Розповідайте, друже.

— Дозвольте закурити? Так легше розповідати.

— Будь ласка. — Я показав на коробку з сигарами. Він запалив і задоволено випустив цівку диму.

— Я познайомився з міс Тедді.

— А хто вона така?

— Зараз розповім. Неллі, або міс Тедді, — секретарка Боба Гастінгса. Капітан Гастінгс, як ви знаєте, має окрему канцелярію на вулиці Карої. Вони найняли восьмикімнатну квартиру. Канцелярію розміщено в трьох кімнатах, дві кімнати займає Боб Гастінгс, а дві — Неллі. Квартири розташовані на другому поверсі. На тому ж поверсі оселився ще один французький майор. На першому поверсі живуть члени місії. Угорці мешкають аж на третьому поверсі. З Неллі я познайомився на тенісному корті. Це вродлива, струнка дівчина двадцяти п'яти років. Її наречений загинув на війні. Я довідався, що Боб Гастінгс одружений, дружина з дитиною живуть у Лондоні. — Дьярматі посміхнувся. — Я розпочав шалений любовний штурм, і навряд чи дівчина довго вистоїть. Вчора я вже був у неї. До всього пильно приглянувся, накреслив план квартири. — Дьярматі вихопив з кишені клаптик паперу і поклав на стіл. — Ось тут вхідні двері, — пояснював він, — які замикаються секретним замком. Тут прийомна, праворуч канцелярія Гастінгса. В канцелярії, прошу вас уважно подивитись, отут стоїть сейф, отут двері в квартиру капітана, а ця кімната, точніше дві кімнати, належать міс Тедді.