Семен Дмитрович Скляренко - Пролог

з нас є особисті справи. Інше питання, як ми пов’язуємо особисте з громадським, з партійним. Невже ви думаєте, що я не вмію сміятись… І сумувати? Ви мені розповіли про те, що у вас хвора дочка. Я вам міг би так само розповісти про те, що у мене була колись хвора дочка. У мене ще… померла дружина, — сказав він хрипко, і я побачив, як здригнулось його тіло.

Весь він здригнувся з голови до ніг.

— У неї… у моєї дружини цікаве було життя, — замислився секретар. — Ми з нею жили двадцять два роки. Коли б її молодість була краща, вона б ще жила. Але народилась вона в злиднях, з дитинства мала кепське здоров’я, всі діти в її родині померли малими, і сама вона ледве-ледве виросла.

А коли стала на ноги, зрозуміла, що треба боротись, щоб не загинути, щоб не помирали її діти. І потрапила в заслання. Втратила там усе своє здоров’я. Але як вона працювала в роки революції! Де тільки брались у неї сили! Які прекрасні були для неї ці роки! Її точила хвороба, але хіба вона бачила й помічала її? Що для неї була смерть, коли всюди в нас сьогодні таке прекрасне життя. І кожний день нашого життя сьогодні — це ще краще, ще цікавіше завтра. Як у широко розчинені двері ми входимо в завтрашній день. Чого ж боятися смерті, коли вона прийде завтра? А завтра буде не хтось, а вони — наші діти, ваша дочка Стелла, мій син і логічно смерть перетворюється в свою протилежність.

Так і кінчилось життя моєї дружини. Хіба в мене не буває горя? Але життя перемагає смерть. Ви розумієте, до чого це я говорю?

— Коли ж це було? — запитав я.

Він мовчав, але в цей час немов підходив до мене все ближче й ближче з своїм таким великим і складним горем, з такими глибокими переживаннями, що мої переживання перед ними були дрібні, непомітні. Ми ж ще можемо завтра прищепити моїй дівчині малярію. Ми ще зможемо і повинні завтра боротись. Головне те, що сьогодні вона жива! А у нього дружини вже немає, і хоч йому надзвичайно тяжко, він міцно стримує себе, знайшов сили для того, щоб підтримати іншого.

Секретар стояв біля вікна. З вулиці крізь вкриті росою шибки пробивались у кабінет сірі полотна світанку.

— Треба, — кажу я, — прищепити Стеллі малярію. Коли є один процент з можливих ста за те, що вона одужає, ми спробуємо використати його.

В цей час Людмила готує чай. Неймовірно, на мій погляд, готувати чай у хвилину, коли мова йде про життя й смерть дочки. Але Людмила наливає води в чайник, ставить його грітись і тільки тоді сідає в крісло.

— Ми повинні так зробити, — кажу я. — Не зробити цього — злочин. Не прищепити Стеллі малярії, припинити боротьбу, здатись на милість долі? Ні, я хочу боротись! Стелла також боротиметься. Наша дівчинка повинна жити!

Людмила рішуча. Починає загрожувати.

— Я цього не дозволю. Ніхто не дозволить прищеплювати дівчинці малярію. Та й ти сам, — пригадує вона, — учора в лікаря був проти того, щоб прищеплювати. Хіба так раптово можна змінювати погляди?

— Я не змінюю своїх поглядів, Людмило! Я й учора хотів боротися з хворобою. Але я не знав, що єдиний шлях порятунку — малярія. Я шукав інших шляхів, тепер бачу, що це єдиний шлях, і вибираю його. Учора я завагався, і погано зробив. Але ж… у хвилини великих зрушень людині притаманні зупинки. Сьогодні я за те, щоб Стеллі малярію прищепити. Ти так само мала можливість подумати. Зробимо це, Людмило! — кажу лагідно їй.

— Ні!

— Зробимо!

— Убий мене, а разом і дитину!

І в цей момент я пригадав ще один вечір, коли нам довелось сперечатись за Стеллу. Коли Людмила завагітніла, вона категорично заявила, що дитини мати не буде. Посилалася на те, що ми надто нервові, живемо у важкий час, не зможемо як слід виховати дитини. Вона так само плакала, кричала, загрожувала. Я вже відчував дитину, що мала народитись, як живу істоту, доводив Людмилі, що вбивати дитину ми не маємо права. Тільки тоді, коли я сказав, що нам надалі й жити вкупі нічого, як не буде дитини, що єдине, що ще нас може зв’язати — це дитина, — Людмила згодилась. Так було завойовано тоді Стеллу!

Цей вечір став передо мною тепер яскраво в усіх деталях.

— Ти колись намагалась убити дитину, — хрипко сказав я. — Ми тепер повинні її врятувати. Я — здоровий і хочу мати здорову дитину.

— Ти хочеш її вбити, — відповіла вона. — Не хочу, не дозволю!

Вона кричить. Немов не розуміє, що в кімнаті поруч Стелла. Дівчина може почути. А втім — хвора однаково нічого не розуміє.

Так вона кричала й тоді, коли не хотіла мати дитину. Вона тоді відмовлялась дати життя дитині, яка вже жила.

— Не вбивай її вдруге! — крикнув я розпачливо. — Я беру на себе відповідальність. Ти хочеш убити дитину, а не я. Ти хочеш її смерті! Ти не хочеш мати докору перед очима. Дитина це моя! Вона не належить тобі. Дитина належить суспільству. Ні я, ні суспільство, в якому я живу, не дозволимо вбивати її. Для нас дитина — велика цінність. Не заважай нам робити, що треба. Не заважай, ми не дозволимо здійснити твої наміри! Я нічого від тебе не хочу, хочу тільки бачити дитину здоровою. Навіть коли є один процент за одужання, треба спробувати.

— Знову муки Медеї.

— Медея любила і вбила своїх дітей, щоб їх не вбили інші.

Пригадую зле, глузливе обличчя Евріпіда.

— А Евріпіда грецькі жінки розшматували на смітнику, бо він брехав про материнську любов.

— Я не віддам дівчини, — твердить Людмила.

Підходжу до неї щільно, дивлюся просто в очі.

— Ти не хотіла дати їй життя, — повторюю я, — бо ти… ти була хвора. Ти не хочеш мати