Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

заняття і з занять їх супроводжували викладачі й служники.

Аеніль не хотіла залишатися на святкову вечерю, яка мала невдовзі розпочатися, вона почувалася тут зайвою і самотньою.

Дівчина не знала, що робити, тому сиділа і чекала. Дивилася на Нітетіс, котра про щось весело сперечалася з Еліною (у останньої при цьому був доволі похмурий вираз). Потім ронейка пішла до батька з братами і про щось поговорила з ними. Ця розмова звела нанівець її радість. Такого хмурого вигляду у Нітетіс Аеніль ще не бачила. Дівчина трохи мовчки постояла біля батька, а потім нерішуче пішла до виходу з зали.

Там стояв майстер Евагор Елітіс. Нітетіс зупинилася біля нього і щось пробурмотіла. Аеніль не відривала від неї погляд, вона не розуміла, що відбувається. Ніхто з присутніх у залі не звертав уваги на розмову Нітетіс з майстром. Елітіс щось їй сказав і знову сів у своє крісло. Нітетіс вийшла з зали.

Минуло чимало часу, всі почали виходити на вечерю, а Нітетіс не поверталася. Зрештою, зала спустіла і в ній залишилися лише Аеніль і майстер Елітіс. Дівчина не знала, що робити — чи йти з усіма, чи ні. Зрештою, турбота про подругу подолала сумніви і вона рішуче підійшла до майстра.

Що ж це таке, що навіть батько Нітетіс не поцікавився, куди вона подалася, а спокійно пішов з усіма на вечерю.

— Де Нітетіс? — наполегливо запитала Аеніль.

Майстер не відповів. Натомість він повільно підвівся й уважно подивився на Аеніль.

— Де вона?! — наполягала Аеніль, хоч від погляду майстра їй було не по собі.

— Ходімо, — спокійно мовив той і повернувся до виходу.

— Куди? — з похололим від страху серцем тихо перепитала Аеніль.

Вона багато чула про всілякі темні клани і організації, що існують в Академії і до яких входять мало не всі викладачі.

— Ти ж збираєшся у свою кімнату? Я тебе проведу. Чи, може, хочеш таки на вечерю? Тоді поспішай, бо спізнишся.

— Е… ні… — Аеніль відлягло від серця. — А ви туди йдете? До наших кімнат?

— Так. Мені потрібно в учительську.

— А…

І Аеніль пішла за майстром. Хоч вона і побоювалася його трохи, але все ж таки краще йти з ним, аніж самій.

Деякий час вони йшли мовчки, потім Аеніль набралася сміливості і повторила своє питання:

— То куди ви відправили Нітетіс?

Майстер зупинився, знову уважно глянув на дівчинку. Потім озирнувся пустими коридорами, де вони стояли, поклав руку на її плече, схилився і тихим, стомленим голосом промовив:

— У мене до тебе є одне прохання, Аеніль.

Дівчинка рішуче звільнилася від руки чоловіка і тихо перепитала:

— Яке? — Її дратувало, що їй не відповідають на питання, але тон майстра заінтригував.

— Ніколи, чуєш, ніколи не задавай подібних питань Нітетіс. Не запитуй у неї, куди вона ходить і що робить. Не питай про ронейців і все інше, ти сама знаєш про що. Не треба ятрити її рани, вони у неї й так заглибокі.

Аеніль не знайшла, що сказати, але опустила погляд. Вона почувала себе винною. Можливо, через нещодавнє розпитування Нітетіс, можливо, через щось інше.

— І мене теж можеш не питати, бо я не відповім. Є речі, які тобі краще не знати.

Майстер повернувся і пішов далі. Аеніль побрела за ним.

Біля входу до кімнат учениць відділення алхімії майстер попрощався з нею і пішов до сходів. Аеніль зайшла у вітальню. Було пізно і тут майже нікого не було. Лише двоє старшокурсниць про щось перешіптувалися у куточку. Вони зміряли Аеніль зневажливим поглядом і продовжили розмову.

На виході з вітальні до коридору з кімнатами Аеніль вклякла. До неї долинула тиха мелодія, така чарівна і знайома. Зі зляканим й одночасно радісним виглядом вона побігла до своєї кімнати. Там справді була Іно. Сиділа на підлозі біля дверей із Сяйвом у руках. Її очі повернулися у бік Аеніль, і та побачила, що дівчинка плаче, до того ж уже давно.

— Хто це? — пролунав тремтливий голос.

— Це я, — не менш тремтячим від хвилювання голосом відповіла Аеніль й обійняла сестру. Вона теж заплакала.

Аеніль сиділа б з сестричкою тут до ранку, але побоювалася уваги сусідок, тому швиденько завела Іно до своєї кімнати.

— Чому ти тут?

— Мене привів служник. Мама і тато поїхали. Я житиму з тобою.

Розділ 6
МІСТЕРІЯ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Аеніль хотіла прокинутися раніше, аби взяти щось перекусити на кухні для Іно, доки та спить. Проте, дівчина, як завжди, проспала.

Промінчик з отвору під стелею кімнати опустився на обличчя Аеніль, вона звично скривилася і розплющила очі. Їй знадобилося кілька секунд, щоб згадати про Іно. Вона радісно повернулася на бік, але Іно на виділеному для неї місці великого ліжка не було.

Посмішка зникла з обличчя разом з рештками сну. Аеніль сіла і одразу заспокоїлася. Іно була тут. Вона стояла біля шафки з книжками і беззвучно обмацувала палітурки.

Мала дівчинка відчула рух на ліжку, застигла, а потім повільно повернула голову у бік сестри:

— Прокинулась? — тихо спитала вона.

— Так… Думала встати раніше, але проспала, — винувато сказала Аеніль.

Іно не відповіла. Вона навпомацки повернулася у ліжко.

— Як ти тут спиш? Тут страшно, — дівчинка говорила спокійно і байдуже, але Аеніль стривожилася.

— Що страшного? Тут цілком безпечно, ця кімната…

— Це погана кімната, — категорично відказала Іно, та потім м’якше додала: — Але мені тут подобається, бо тут є ти.

— Не розумію… Ця кімната захищена чарами від усього, боятись нічого.

— Ні. От у моїй кімнаті було не страшно.