Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

вікно. Мати саме була в кімнаті. Батько обернувся до дочки і погладив її ПО ГОЛОВІ, ТОДІ знов почав ходити з кутка в куток.

Вечеряли вони мовчки. Мати проказала молитву перед їжею і після їжі, а коли вони встали від столу, запропонувала ще почитати Біблію й проспівати псалом. Так вони й зробили.

— Слово боже приносить мир і спокій, благословенний той дім, у якому воно лунає,— сказала мати, дивлячись на Сюневе, яка опустила очі.— А тепер я розповім одну історію, — додала вона. — В ній кожне слово правдиве, і непогано було б декому задуматись над нею.

І вона почала оповідати:

— Коли я була ще дитиною, на хуторі Гауг жила одна дівчина, онука нашого старости, вже літнього, дуже вченого чоловіка. Він узяв її до себе малою, щоб мати втіху й опору на старість, і, певна річ, навчив її слова божого та добрих звичаїв. Дівчина була жадібна до науки, любила вчитися, тому за якийсь час далеко випередила нас. У п’ятнадцять років вона вже вміла вільно писати, рахувати і мало не напам’ять знала свої шкільні підручники та двадцять п’ять розділів із Біблії. Я пам’ятаю все це як сьогодні. Вона більше любила читати, ніж танцювати, тому рідко ходила на забави, а воліла просиджувати вечори в дідовій кімнаті, де було багато книжок. Щоразу, коли ми, дівчата, зустрічалися з нею, нам здавалося, що думки її витають десь інде, і ми казали: «От якби ми були такі розумні, як Карен Гауг!» Вона була спадкоємницею свого діда, і багато гарних хлопців напрошувались розділити з нею той спадок, але Карен усім відмовляла. На той час повернувся додому з семінарії пасторів син. Він там не довчився, бо йому дужче подобались гулянки та пиятики, ніж справжня наука. «Стережись його! — казав онуці староста. — Я часто мав справу з людьми вищих станів і з власного досвіду знаю, що вони гірші за селян, їм не можна довіряти». Карен завжди слухалась дідових порад, тому уникала пасторового сина, хоч він був і гарний на вроду. А він завжди шукав зустрічі з нею. Скоро вона не могла вже й з хати вийти, він траплявся їй на кожному кроці. «Дай мені спокій! — казала йому Карен. — Однаково нічого не доможешся». Проте він уперто йшов за нею, і врешті їй доводилось зупинятися й слухати його. А коли він сказав, що не може жити без неї, Карен злякалася. Він тинявся біля її хати, але Карен не виходила. Він простоював ночі під її вікном, та вона не виглядала надвір. Він сказав, що заподіє собі смерть, але й це не вплинуло на Карен. Тоді він знов узявся до чарки. «Бережись, дитино, це все підступи диявола», — казав онуці старий дід. Одного разу пасторів син невідомо як закрався до її кімнати. «Я тебе зараз уб’ю!»— сказав він. «Убий, якщо тобі від цього полегшає», — відповіла Карен. Але він заплакав і сказав, що тільки вона змогла б зробити з нього порядну людину. «Спробуй хоч півроку не пити», — мовила Карен. І хлопець півроку не брав у рот горілки. «Тепер ти мені віриш?»— спитав він. «Повірю аж тоді, як ти бодай на півроку забудеш про гулянки й розваги». І він півроку не ходив ні на які гулянки. «Тепер ти мені віриш?»— спитав він знов. «Я повірю тобі аж тоді, як ти докінчиш семінарію і станеш пастором». Він повернувся до семінарії і через рік став пастором. «Тепер ти мені віриш?»— спитав він, з’явившись до Карен у сутані й пасторському комірці. «Тепер я хотіла б послухати, як ти виголошуєш слово боже», — відповіла Карен. І він виголосив гарну проповідь, як і належить пасторові. Він говорив про своє власне гріховне життя, про те, що виправитись неважко, аби тільки почати, і про те, яку величезну силу дає людині слово боже. Потім він знов пішов до Карен. «Тепер я вірю, що ти живеш так, як і обіцяв, — відповіла йому вона. — Та хочу тобі сказати, що я вже три роки заручена з Андерсом Гаугом, своїм двоюрідним братом, і на ту неділю ти оголосиш про це в церкві».

На цьому мати скінчила свою розповідь. Спершу Сюневе слухала її досить байдуже, а потім почала ловити кожне материне слово.

— І це все? — схвильовано спитала вона.

— Усе, — відповіла мати.

Батько пильно подивився на дружину, і та збентежено відвела очі. Тоді подумала й сказала, соваючи пальцем по столу:

— Може, й не все… але це не має ніякого значення.

— То було ще щось? — спитала Сюневе, звертаючись до батька, що, здалося їй, знав цю історію.

— Та було… але ж мати сказала тобі, що це не має ніякого значення.

— А що з ним сталося потім? — спитала Сюневе.

— Ото ж бо й воно, — мовив батько і знов глянув на дружину.

Карен сиділа, прихилившись спиною до стіни, й дивилася на них.

— Він був дуже нещасливий? — тихо спитала Сюневе.

— Раз ми скінчили, то й кінець, — мовила мати й підвелася.

Батько також підвівся, а за ним і Сюневе.

Розділ восьмий

Минуло ще кілька тижнів. Була неділя. Рано-вранці господарі й челядь Сульбакена зібрались до церкви. Того дня мала відбутися конфірмація, трохи раніше, ніж щороку, тому всі в селі зачиняли хати й поспішали до церкви. Сульбакени пішли пішки, бо, хоч зранку було прохолодно й трохи вітряно, день заповідався гарний, сонячний.

Дорога огинала село, бігла повз Гранлієн, тоді звертала праворуч, а звідти вже було не більше як чверть милі до церкви. Хліб уже був майже весь вижатий і складений у копи, худобу також дехто зігнав з гірських пасовиськ, і вона паслась біля садиб, луки місцями зеленіли отавою, а місцями, де земля була гірша, просвічували сірим грунтом. А навколо яскріли барвисті ліси: берези — всі в полум’ї, осики — блідо-жовті, горобина — з сухим скрученим листям, зате з