Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

На хвилю затнувся, ніби щось запитував у неї сумовитим поглядом, але Галя кивнула: читай, і він продовжував приглушено-схвильованим голосом. А коли закінчив, довго дивився у її очі, потім спитав:

— Зрозуміла?

— Здається, так…

— Що ти зрозуміла?

— Галя,— всміхнулася вона.— Ти чотири рази назвав моє ім’я. А решту слів, може, перекладеш мені?

— У тому-то й річ, що коли перекладеш, то залишаться тільки слова. А почуття…

— Все одно переклади, прошу…

— Спробую: «Я втратив спокій з учорашнього дня, ти чуєш мене, Галю? Тепер я неначе птах, котрий лишився без гнізда… Ти день і ніч у моїх думках, синьоока моя найчистіша перша любов…» Е-е-е, зовсім не так виходить,— невдоволено махнув рукою Аршавір.

— А мені здається, що дуже гарно, Аршавіре,— вона вперше назвала його на ім’я.

— Тобі справді сподобалося? — зрадів він.

— Мені відразу сподобалося, ще коли ти рідною мовою прочитав.

«Кохання всіма мовами зрозуміле»,— заледве не вирвалося в Аршавіра. Але він стримався, мовив:

— Дякую, Галю… Я… Я тобі ще присвячуватиму вірші… Багато-багато… Ти… ти… Ти варта натхнення великих поетів…

— А може, ти й станеш великим,— сказала вона.

— Не смійся. Це в мене щиро… Бо ти… Я не знаю, чому це так швидко сталося. Може, тому що війна… Може, тому що більше ніколи не буде в житті ось так гарно — садок, чарівна дівчина і… Галю,— ледь чутно мовив.— Галю, я люблю тебе…

Вона мовчки простягла руку, торкнулася його чорного кучерявого чуба. Її тонкі пальці злегенька тремтіли. Синій погляд втопився в його очах…

Якоїсь миті вони водночас потяглися одне до одного, й Аршавір обняв її тонкий стан, пригорнув дівчину до себе й поцілував у ніжні вуста. Кожен чув, як лунко б’ється у грудях серце іншого…

У полоні кохання, вони тієї миті не пам’ятали, що в світі точиться війна і ллється кров.

Так, була війна. Йшли до бою і вмирали солдати, рвалися бомби й горіли людські оселі… а тут, за кільканадцять кілометрів од того пекла, життя брало своє…

Аршавір і Галя тієї хвилини були найщасливіші люди на землі, й світ здавався їм солодким. Їхні очі світилися радістю, здавалося їм, що сила кохання здатна захистити од війни їхнє щастя, відстояти мирне життя, в якому запанує тільки вона, любов.

— Галю,— пошепки мовив Аршавір,— ти запала мені в серце ще до нашої зустрічі.

— Як це? — всміхнулася вона.— Не бачивши?

— Так, ще й не бачив тебе. В дорозі твій брат розказав про тебе. Олесь теж чув.

— Що ж він розказав?

— Я просив, щоб Олег описав, яка ти з себе. Ну, він і розповів, що русява, з блакитними очима… Я тебе зразу уявив, Галю. Як живу побачив.

— А коли наяву побачив, то не розчарувався?

— Що ти, Галю, в житті ти ще краща. Тільки… є в тебе один недолік…

— Який?

— Ти не образишся?

— Ні, кажи.

— Вища освіта,— засміявся Аршавір.— Коли Олег сказав, що ти закінчила університет, то я подумав: «Ну, до неї і не підступишся…»

— Ех, що з того, що закінчила,— зітхнула Галя.— Війна обірвала всі мрії.

— А про що ти мріяла?

— Вивчала німецьку, хотіла займатися перекладом. Але, як бачиш, мрія так і лишилася мрією.

— Нічого, після війни надолужиш. А що про мене казати, коли за плечима всього лише десятирічка. Правда, німецьку я теж знаю непогано. Думав, попрацюю рік-другий, а там теж піду на філологічний.

— Ну, звичайно, ти ж поет,— всміхнулася Галя.

— Не смійся, тоді я зовсім не збирався писати вірші. Мабуть, ніколи б і не писав, аби не зустрів тебе. Але мову й літературу любив завжди. Й іноземні мови хотів вивчати, це правда…

Аршавір умовк, наче щось пригадуючи.

— Бач, у нас і мета з тобою однакова,— сказала Галя.— Це ж треба, щоб так співпало.

— Так, тільки ти все-таки закінчила філологічний, а я…

— А ти після війни теж вступай у Київський університет, я допоможу тобі підготуватися.

— Хочеш сказати, що будеш моєю учителькою?

— І навіть дуже суворою. Якщо не підготуєш уроки на відмінно — поставлю в куток.

— Отак — на одній нозі? — Аршавір злегенька взявся за Галине плече й підняв одну ногу.

— Саме так.

— Згоден стояти вічність, тільки б триматися за тебе.

— Так ось як ти хочеш відбувати своє покарання,— засміялася Галя.

— Не інакше.

Зненацька в небі з’явилася ескадрилья ворожих літаків, і на село посипалися бомби. Наші зенітні батареї відкрили вогонь — білими димовими кільцями рвалися снаряди довкола літаків, а ті кружляли все нижче й нижче, трохи не торкаючись верхівок дерев,— то скидали бомби, то навмання відкривали кулеметний вогонь.

І тут Аршавір почув пронизливий, добре знайомий йому свист прямо над головою. На них падала бомба, щомиті збільшуючись у розмірах, і наростав її жахкий свист.

— На землю! — крикнув Аршавір.— Мерщій!

Галя розгублено дивилася на нього, і тоді Аршавір майже силоміць кинув її додолу й накрив собою.

Зовсім недалеко гримнув вибух, здригнулось все довкілля, посипалася вирвана земля.

Коли трохи осіла курява, Галя підвела голову й раптом відчула, що Аршавір не ворушиться. Жах пойняв її, з горла вирвався здушений зойк.