Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

Без спонукань із боку ангела хлопчик продовжив свій шлях.

— Вітер в очі коле, — малий затулив лице рукою. — Давайте, будемо йти задки. — Розвернувся спиною до вітру.

Не було певності, що вони рухаються в той бік, у який спрямовують свої зусилля, а не туди, куди їх зносить стихія. Якийсь час мовчки брьохалися в снігу.

— А знаєте, що? — озвався хлопчик. — У мене скоро іменини.

Говорити йому було важко, він ледве бурмотів слова собі під ніс, проте ангелові не доводилося перепитувати, він чудово розумів свого підопічного, навіть якби їхня розмова відбувалася лише в того в голові.

— Мене Миколкою звуть… Як діда. Мого діда всі люди знають, а мене тільки хутірські. Коли я виросту, про мене в газеті напишуть…

Виявилося, що рухатися заднім ходом проти вітру хоча й трохи затишніше, проте зовсім незручно. На пагорбку, де менше снігу, ще як є, а в долинках та різних борознах, де понамітало, — зовсім несила ноги переставляти. Хлопчик знову повернувся обличчям до вітру, натягнув на очі шапку, схилив голову й нахилився вперед.

— До мене прийде святий Миколай… Він приходить уночі й кладе дітям під подушку миколайчики та всякі подарунки. До чужих дітей щороку приходить, а до мене — нє, бо мій дід партійний. Зате торік дід Мороз мені аж чотири подарунки передав… А я хочу, щоб і святий Миколай… Я діда попросив, щоб він на ніч із партії вийшов…

Ангелові-охоронцеві захотілося сказати малому щось підбадьорливе.

— Святий Миколай пам’ятає про тебе.

Це була чиста правда. Проте замість потішитися, хлопчик спинився й заходився вовтузитися з одягом, почав розстібати пальто.

Ангел занепокоївся.

— Якщо ти збираєшся пісяти, то не здумай проти вітру.

Малий розгублено дивився собі під ноги та по боках, озирався позад себе, наче збирався повертатися.

— Я мамину рукавицю згубив, — повідомив нещасним голосом.

Ангел шукав слова. Він чудово розумів увесь трагізм ситуації. Без маминої рукавиці цей похід сніговою пустелею, ця боротьба зі стихією цілковито втрачає сенс. Почувши від баби, що береться мороз, хлопчик пригадав, що мама забула рукавиці, і, поєднавши ці два факти, вирішив віднести рукавиці мамі до контори. Це не так уже й далеко, якщо трохи пройти й спуститися в долину, а потім піднятися на горбок, то з того горба вже видно село. Пішки він, щоправда, ще ніколи до села не ходив, але треба ж колись розпочинати.

— Може, вона де в кишені чи за пазухою, — ангел, охоронець спробував вернути підопічному надію. — Пошукай пильніше.

Малий без усякої підготовки та попередження розплакався.

— Припини, лице відморозиш, — не надто вміло заспокоював його ангел. — Не плач, усе буде добре. Прислухайся. Чуєш?

Хлопчик перестав схлипувати і, затамувавши подих, прислухався, однак рясні сльози продовжували заливати обличчя.

— Що це?

— Дзвоник.

Мідний звук дзвоника, не такий дзвінкий і розливчастий як звичайно, а дещо приглушений ватною товщею хурделиці, звучав дедалі виразніше й голосніше — він наближався. Це рухався «школярський експрес» — узимку хутірські діти до школи й назад додому добиралися на колгоспних санях. Про спецпризначення цього рейсу сповіщав прив’язаний до дишла дзвоник.

«Ну ось і все!» — полегшено зітхнув ангел-охоронець, силкуючись подихом висушити сльози на обличчі малого. Хоча він знав, що хлопчикова мандрівка завершиться щасливо, ще з тієї миті, коли не з власної волі зробився видимим для свого підопічного (дитині далося бачення, а йому — знаття), та однаково трохи переживав, — завжди можливі корекції.

Корекції можливі і в кращий бік, і в гірший.

Бог чинить так, як вважає за потрібне. Людина поводиться так, як їй заманеться. І лише ангел-охоронець робить те, що мусить.

Ангел заступає дорогу коням, вони схарапуджено хриплять, завертаючи голови, ніби фурман щосили потягнув за віжки, аж на задні ноги присідають. Унаслідок цієї наглої зупинки візник низько клює носом, мовби зібрався зазирнути котрійсь коняці під черево, а діти з вереском валяться одне на одного, радіючи випадковій пригоді, верещать голосніше, ніж ситуація дає для цього привід. А потім враз западає м’яка тиша, яку тихе дитяче схлипування майже не порушує, а радше доповнює.

— Но, халєра! — свариться на коней дядько половиною рота. Іншою половиною він утримує жовту самокрутку, затиснувши кінчик ще жовтішими, аж коричневими, зубами; озирнувшись, перекидає цигарку з одного кутика губ у протилежний, затягується і тільки після цього цікавиться: — Що таке? Хтось забився?

Школярі перезираються, шукаючи в своєму гурті потерпілого. Першим зорієнтувався Мітька Валун, його розбишацьке око не тільки відшукало джерело плачу (як би сказав завуч Панімаєте, котрий полюбляв висловлюватися формально), а й ідентифікувало його.

— Та це ж Мурчик! — тицяє невідь куди чорнильним пальцем, що витикається із порваної рукавиці.

Мурчиком Миколку кликала мама, а хлопці якось підслухали та й узяли на глум. Прізвисько наче й не дошкульне, але наскільки ніжно й гарно воно звучало в маминих устах, настільки ж образливим видавалося, коли чулося від хлопців. Думалося, поглузують — і забудеться; траплялося, цей задирака Стьопик казна-як його обзивав, але вже другого дня ніхто не пам’ятає, а це — чомусь приклеїлося.

Усім наче полуда з очей спала, мовби хурделиця відступила, відкривши зору невеличкого (навіть не стовпчик, а радше пеньочок, якого заметіль ледве що із землею не зрівняла) сніговичка з червоним носом-вишенькою.

— Колька Корнелюк, — розтлумачує фурманові Мітька. — Гонук зовотехніків.

Перебував він так близько, що зоставалося дивуватися, яким робом уникнув копит і не втрапив під сани. Гніда кобила нервово переступала з ноги на ногу, дістаючи малого підстриженим чорним хвостом, і змітала з шапки сніг.

— Ідрі твою наліво! — виривається в їздового — він навіть забув пахнути, цигарка безвільно висить у нього на губі. — Тільки криміналу мені бракувало.

Дядько перехиляється через борт і підхоплює хлопчика попід руки.

— Цить уже, цить! — жонглює в роті цигаркою.― Тебе чого тут носить? Вйо! Не плач. Хай-но дід