Джон Едмунд Гарднер - Помста професора Моріарті

професора. Цікаво, чи був німець під час лондонської зустрічі з Моріарті 1894 року. В Скотленд-Ярді мають бути записи. А втім, німців в Англії багато.

— Може, пощастить зустрітися з Ембером.

— Ви йому нічого не скажете? — насторожився Боултон.

— Про вас, Томе? Заспокойтесь, вас не згадаємо. Нам Ембер потрібний не лише тому, що позичив ваші інструменти. А за допомогу спасибі. Маєте в чомусь потребу?

— Дякую. Поки що даю собі раду. Іноді, правда, буває важко. Кроу поклав на червону скатертину чотири золотих соверени.

— Це вам невеликий гостинець, Томе. Бережіть себе.

— Хай благословить вас Бог, містере Кроу. Обережно з цим Ембером, він дуже хитрий…

У Скотленд-Ярді ніхто на Кроу не чекав. Він пішов до кабінету сержанта Теннера й розшукав у шафі потрібну йому теку. Вона виявилася невелика. Повернувшись із нею до себе, він сів за стіл і почав повільно гортати сторінки, уважно читаючи акуратні записи. Під заголовком «Іноземці, відомі як спільники Моріарті» було близько тридцяти прізвищ. Серед них кілька осіб німецького походження: скупщик краденого Мюллер, управитель ломбарду, Ізраел Кребітц, велика риба Солі Абрагамс та чоловік, відомий як Раттер. Були там і записи Теннера про братів Джекобсів.

Але найбільше було написано про Вільгельма Шляйфштайна. Місце народження — Берлін, де він був добре відомий своєю причетністю до будинків розпусти, грабунків, банківських махінацій та багатьох інших злочинів. Згадано й велета Франца Бухольца, теж добре відомого й небезпечного.

«Завтра попрошу в Комісара дозволу зателеграфувати до Берліна й запитати, чи не відомо їм, бодай приблизно, де тепер перебувають гер Шляйфштайн та його приятель Франц Бухольц», — подумав Кроу.

Сильвія сиділа в ліжку з книжкою Шарлотти М. Йонг «Леді Естер і Денверські папери» та коробкою ванільних тістечок від Кадбері, ціною в один фунт.

— Ангусе, — звернулась вона до чоловіка, відклавши книжку, — в мене виникла чудова ідея.

— Яка, рибонько? — спитав той, усе ще думаючи про Ембера та невідомого німця-зломщика й сприймаючи слова Сильвії як щось ніби цвірінькання. Кроу волів би зараз розмовляти з Ембером. Крім того, завтра він мав оббігати всі відділи. Та й раптом він почув слово «комісар», що злетіло з пухкеньких губенят дружини.

— Пробач, люба, я не розчув…

— Ангусе, ти повинен слухати, коли я говорю. Я сказала: сподіваюся, ти не маєш ніяких планів на двадцять перше.

— Двадцять перше? А який це день?

— Субота.

— Не маю, якщо не виникнуть невідкладні справи. — (Не маю, якщо німцем не виявиться Ембер і мені не доведеться його ловити. Не маю, якщо той гаданий німець не пограбує Англійський банк і поліції Сіті не знадобиться моя допомога. Не маю, якщо…) — А чому саме двадцять перше, люба?

— Я послала запрошення Комісарові та його дружині двадцять першого повечеряти з нами.

— Що ти зробила? Запросила Комісара? Мого Комісара?.. — Розгніваний голос Кроу почула навіть Лотті в своїй мансарді. Він сів у крісло. — Ти здуріла, Сильвіє. Боже милий! Інспекторові негоже запрошувати на вечерю Комісара. А надто коли ти збираєшся частувати його баландою Лотті. Боже милосердий, він вирішить, що я підлабузник!..

Затуливши обличчя руками, Ангус Кроу думав, що міг би мати 21-го числа ще одну справу — сидіти в тюремній камері й чекати суду за вбивство власної дружини Сильвії.

— Залишитеся тут, поки не треба буде знову йти в Едмонтон. Поживете нагорі, в кімнаті Гаррі Аллена. Йому вона не знадобиться до середини грудня, — сказав Емберові професор.

Жебраки стали більш організовані. Сліпий Фред доповів, ніби поліція зацікавилася Ембером. Він послав Сексбі, хлопця, який іноді жебракував на Риджент-стріт, попередити Ембера. Розстроєний Ембер з'явився на Алберт-сквер. Пізніше Спір підтвердив, що поліцаї таки одержали наказ затримати Ембера.

— Ви нікому сторонньому нічого не говорили?

— Ви ж мене знаєте, професоре, — обуривсь Ембер. — Нікому. Лише пруссакові і його команді, та й то лише те, що їх стосується. Але, якщо вони дозволять Веллберну вийти з їхнього дому, тоді таємниці не буде.

— Веллберна Вільгельм притримає. Не стане ж він діяти на шкоду самому собі. А як Боултон?

— Боултон нічого не знає.

— Крім того, що ви позичили в нього інструменти. Він знає вас.

— Боултон не…

— Хтозна. Треба послати Лі Чао, хай перевірить. — Моріарті помовчав, а Ембер заперечливо похитав головою, не припускаючи думки, що старий Том Боултон міг шепнути поліції. — У вас усе готове? Нічого не забули?

— Хтось має замість мене домовитися з візником, раз я не виходитиму з дому.

— Це буде зроблено. Від ювелірів жебраки інформацію мають?

— Боб Ноб має відомості з перших рук, а Спір спостерігає за майстернею з будинку навпроти.

— Про сигнали на випадок небезпеки домовились?

— Бен Таффнелл і досі в Едмонтоні. Якщо виникне небезпека, він п'яним голосом затягне «Косаря».

Моріарті кивнув, дозволяючи Емберові йти, але коли той уже виходив, наздогнав його словами:

— Коли вже залишаєтесь тут, Ембере, то прийміть ванну. Я не хочу, щоб весь будинок протхнув гнилизною.

Віддав Моріарті й інші розпорядження, бо ледве Ембер дійшов до мансарди, де була кімнатчина Гаррі Аллена, як Марта Пірсон сказала йому, що ванна готова, а місіс Спір принесла свіжі рушники, брусок мила й щітку.

Наступного ранку американському професорові Карлові Ніколу, який мешкав на Алберт-сквері в будинку № 3, надійшов лист із Парижа. В листі говорилося:

«Сер!

Улаштувалися ми добре. П'єр багато п'є, тому працює щодня лише чотири години. Щоразу намагається виправдатись і скаржиться на погане освітлення, але я роблю все, щоб справа просувалася вперед. Спостерігати за його роботою — велика втіха, і я певен, що Ви будете нею задоволені. Дошку позначено згідно з Вашими настановами.

Я пильную, щоб він не виходив на вулицю