Олександр Шевченко - Глибинка

— Хай продовжує, — сказав.

У скронях загупало. Він глянув на дівчину, яка з блаженною посмішкою стояла осторонь. Її удавана радість виводила його з себе.

— Бачу, ви зацікавились, — зрадів хлопець. — Ви, напевне, знаєте, що Ісус помер за наші гріхи?

— Було діло, — встряг Віктор. Стефан нічого не відповів, але несподівано відчув, як до горла підкочує нудота. Ім’я «Ісус» різануло мозок, як шматок скла, і він скривився. Може, це мігрень? Хлопець між тим продовжував:

— Знаєте, у Бога є чудовий план спасіння для кожної людини. Цей дар зовсім безкоштовний, і щоб отримати його, варто лише прийняти Ісуса в своє серце…

Ось знову. Вулиця попливла перед його очима. Раптом захотілося, щоб хлопець замовк, але той вже протягував йому один із своїх журналів.

— Ось тут ви знайдете розповідь про те, як багато людей у всьому світі врятувалися, віддавши своє життя Богу.

— Що ж, приємно чути, що хоч щось у цьому житті можна отримати безкоштовно, — промовив Віктор. — Над цим варто поміркувати, так, Стефе?.. Гей, з тобою все гаразд?

Стефан витріщився на пропоновану йому брошуру. На її обкладинці був намальований величезний хрест, що, як магніт, притягував його погляд. «Обери спасіння!», проголошував підпис.

Він не встиг зрозуміти, що відбувається — лише почув люте гарчання, що вилетіло з власної горлянки. А далі все сталося, як в уповільненій зйомці: його рука раптово витягнулася вперед, і щось гучно тріснуло, коли пальці, стиснуті в кулак, вдарили хлопця в обличчя. Той змахнув руками і, втративши рівновагу, розтягнувся на асфальті; його література виклалася поруч, неначе невміло потасована колода карт. І тоді Стефан почув ще один звук, останній — стук кістки об тверду поверхню.

Все завмерло.

Це була німа сцена, немовби у якійсь божевільній театральній постановці. Вона тривала лише кілька секунд, проте його спантеличеній свідомості здалося, що пройшла вічність. А потім закричала дівчина, і цей несамовитий лемент повернув все на свої місця — наче хтось невидимий, зробивши паузу, знову запустив кіноплівку. Стефан дивився, як вона впала на коліна поруч з хлопцем, безперервно вигукуючи його ім’я. Він бачив, як той намагається підвестися, приголомшено обертаючи очима, з розбитого носа й лівого вуха текла кров. Він бачив погляд Віктора й читав у ньому розгубленість і потрясіння. Він хотів щось їм пояснити, проте не зміг вимовити ні звуку. Перед очима все ще було зображення розп’яття — воно неначе відбилося на сітківці, затуляючи собою і цих двох молодиків, і обличчя його давнього приятеля-однокурсника, і цікаві погляди перехожих. Стефан відступив на крок, хитаючи головою. Ні, цього просто не може бути.

— Знаєте, — прохрипів він. — Я…

— Не бийте його більше! — схлипнула дівчина, намагаючись затулити хлопця своїм тілом. — Благаю вас, не робіть цього!

— Стефе, — збентежено почав Віктор. — Ти…

— Ні.

Далі, якнайдалі звідси. Крок за кроком відступав назад, бачачи, як люди на вулиці підходять все ближче, щоб подивитися, що відбувається. Скрикнула якась жінка. В наступну мить його нерви не витримали, і, розвернувшись, Стефан щодуху помчав уперед, не розбираючи шляху. Зникнути, випаруватися, і більше ніколи сюди не повертатися.

Він біг вулицею, і не було такої сили, що могла зупинити його.

Стефан повернувся додому о пів на п’яту. Коли клацнув замок, Марина зірвалася з місця і побігла в коридор, пошепки дякуючи Богу, що той все ж таки прийшов. Увесь цей час вона просто не знаходила собі місця; опівдні дзвонив Віктор, і коли він сказав, що її чоловік когось побив, вона спершу не повірила своїм вухам. Стефан підняв руку на людину? Це безглуздя. Скоріше грім зійде з неба, ніж це станеться. Але час минав, а його все не було, і вона почала тривожитися. З ним справді щось негаразд, хоч він цього і не визнавав. Може, він влип у якусь історію?

Інакше чого ж його так довго немає? Марина якраз збиралася обдзвонювати місцеві лікарні, коли почула, як грюкнули вхідні двері. Вона підвелася з крісла з чітким наміром відверто побалакати, і завмерла, коли побачила його.

— Стефе, де тебе…

Він підвів мутний погляд, і вона виразно відчула запах горілки. Господи, мабуть, сам видудлив цілу пляшку.

Стефан спробував посміхнутися, але спроба вийшла невдалою.

— Ось так, люба, — пробурмотів він. — Здається, я пізнав істину.

— Що ти верзеш? — вона зовсім розгубилася. — Де тебе чорти носили?

— По різних приємних місцях. Знаєш, а я все згадав — все-все… — ноги зрадили його, і він важко притулився до стіни. — Тільки не знаю — радіти цьому чи ні?..

— Роздягайся, — рішуче наказала Марина. Побачивши, що він і не збирається зрушати з місця, сама зтягла з нього зім’яту куртку й туфлі, а тоді підхопила під руку й повела у кімнату. Це було завданням не з легких. Стефанові ноги виписували вісімки, і вона увесь час через них перечіпалася. Тоді в полі зору опинилася кушетка, і, зібравши останні сили, кинула його на риплячий матрац.

— Ось так, — промовила Марина захекано. — Полеж трохи.

Підвівши голову, він зупинив на ній свій розфокусований погляд.

— Ні. Я… я маю все тобі… розповісти…

— Не зараз. Спи.

Стефан втомленно відкинувся на подушки. Вона вийшла з кімнати й обережно прикрила за собою двері.

На кухні, заваривши велику чашку зеленого чаю, вона дала волю думкам. Що ж відбувається? Спочатку її чоловік повертається зі своєї подорожі з чимось схожим на невелику амнезію, потім він б’є на вулиці якогось хлопця, і, врешті-решт, приходить додому ледь тримаючись на ногах від випитого. Жодному з цих явищ вона не могла дати пояснення. За увесь час спільного життя ніколи не бачила Стефана у такому стані, як сьогодні, і, звичайно, він ніколи не розпочинав