Йон Колфер - Артеміс Фаул. Місія в Арктику

— Зараз я поставлю вам кілька запитань, щоб переконатися, чи немає у вас струсу мозку.

Люк не заперечував. Та й хто б посмів заперечувати двометровому євразійцеві з мускулатурою, як у статуї Мікеланджело?

— Вас звати Люк Каррере?

— Так.

Лаккей зосередився. Спочатку — як б’ється серце. Нормально. Тепер — сонна артерія. Пульс добре промацується, абсолютно рівний, попри все, що сталося.

— Ви — приватна нишпорка?

— Я волію, щоб мене називали детективом.

Частота пульсу не підвищилась. Отже, допитуваний говорить правду.

— Ви коли-небудь продавали батарейки таємничому покупцеві?

— Батарейки? Ні, ніколи! — запротестував Люк. — Стривайте, та що ви за лікар такий?

Частота пульсу миттєво підстрибнула вгору. Ось тепер цей чоловік брехав.

— Відповідайте на мої запитання, мсьє Каррере, — настійливо порадив Лаккей. — Ще одне запитання, останнє. Ви коли-небудь вступали у ділові стосунки з гоблінами?

Умить полегшення розлилося по Люковому тілу. Поліція ж ніколи й нікого не питає про казкових персонажів.

— Ви що, божевільний? З якими такими гоблінами? Не розумію, про що ви…

Лаккей заплющив очі, зосередивши всю увагу на ударах пульсу під його долонею та великим пальцем. Люків пульс повернувся до норми. Цього разу нещасний говорив правду. Він таки ніколи не мав стосунків з гоблінами — принаймні безпосередніх. Очевидячки, тріада Б’ва Кел була не настільки дурна.

Лаккей підвівся, поклав «скік-поскік» собі до кишені. Вже чути було, як на вулиці виють поліційні сирени.

— Гей, лікарю! — запротестував Люк. — Ви що, вже йдете? А як же я?

Лаккей подивився на нього холодним поглядом.

— Я б узяв тебе з собою, але ж поліції схочеться розпитати, чому підлога у твоєму помешканні встелена фальшивими грішми, — сказав Лаккей і зник за дверима.

Приголомшено роззявивши рота, Люк Каррере витріщився йому вслід. Він, звісно, розумів, що треба б тікати. Негайно! Але свої останні заліки з бігу Люк складав ще в сімдесятих роках минулого сторіччя, а відтоді й п’ятдесяти метрів не пробіг. Та й ноги раптом стали мов кисіль. І це — від однієї лише Думки про вельми тривалий термін ув’язнення.

Начальницький палець Корча вказував просто на Холлі.

— Мої вітання, капітане. Тобі знову вдалося вгробити шмат легіонської техніки.

Але Холлі вже мала готову відповідь.

— Це не зовсім моя провина, пане. Той багноїд перебував під дією гіпнотичних чарів, а ви ж самі звеліли мені не покидати шатла. Тож я й не змогла вконтролювати ситуацію.

— Точно в ціль! — докинув свої п’ять копійок О’Гир. — Чудова відповідь. До того ж тут нема про що непокоїтись. У «відбий-промені» вмонтовано пристрій самознищення — як і в будь-якому приладі, що я створюю для бойових дій.

— Помовч, цивільний! — гаркнув командувач.

Але в окрикові командувача не було злості. Нині він відчував полегшення — як і всі вони. Загрозу людського вторгнення відведено, і при цьому навіть ніхто не загинув.

Нині вони сиділи в залі для нарад, де зазвичай засідали всякі цивільні комітети. Як правило, всі важливі наради проводилися в оперативному центрі Легіону, але його керівництво поки що не готове було запросити Артеміса Фаула в той нервовий вузол оборони підземного світу.

Корч ударив по кнопці настільного переговорного пристрою.

— Клопоте, ти там?

— Так точно, пане.

— Чудово. Отже, слухай. Можеш скасувати надзвичайне становище. Але пошли загін-два у глибші тунелі — може, вдасться захопити кілька гоблінських зграй. Хоча лишається ще багато чого незрозумілого. Наприклад, хто спрямовує діяльність Б’ва Кел, і куди, й для чого?

Артеміс розумів, що наразі йому ліпше не висловлювати своїх думок. Що швидше буде виконано його частину оборудки, то швидше він опиниться в російській Арктиці. Але ж коли від усієї цієї паризької пригоди тхнуло надто кепським духом.

— А чи нікому з вас не здається, що все минулось надто вже гладенько? — все-таки запитав він. — Адже всі ви хотіли, щоб справа саме так і закінчилась. Не кажучи вже про те, що на поверхні можуть Діяти й ще якісь загіпнотизовані люди.

Корч зовсім не був налаштований вислуховувати повчання від якогось хлопчиська-багноїда.

— Послухай, Фауле. Ти виконав те, про що ми тебе просили. Паризького резидента гоблінів знешкоджено. Запевняю тебе, що більше тією шахтою не надійде жодного нелегального вантажу. А насправді ми посилили охорону всіх шахт, і діючих, і закритих. Хоч би хто мав оборудки з людьми, він не розкрив їм таємниці існування Чарівного Народу, і це наразі найголовніше. Звісно, ми згодом проведемо велике розслідування на предмет того, хто й як торгував з людьми, але це вже наша внутрішня проблема. Тож не суши собі голівки. Зачекай, поки хоч пушок над губою виросте.

Та Артеміс не встиг відповісти — через О’Гира.

— До речі, про Росію, — сказав кентавр, поквапившись стати між Артемісом і командувачем. — Я натрапив на слід.

— Ви відслідкували електронну пошту? — запитав Артеміс, миттєво перемкнувши увагу на комп’ютерного генія підземного світу.

— Саме так, — підтвердив О’Гир, переходячи на менторський тон.

— Але ж у листі був вірус, який його знищив. Цього не простежити!

О’Гир відверто розреготався.

— Вірус? Не сміши мене, хлопчику. Ех, ви, багноїди з вашими дротами-проводами! Ви й досі користуєтеся ними, святий Боже!.. Звичайно,