Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

class="book">- Мені мама сказала вам подзвонити. Бо у нас на стовпі лампочка то горить - то не горить, то світить, то не світить… Так нехай приїдуть і зроблять, щоб світила… бо через це у нас на кухні нічого не видно… як це - лампочку на кухні поміняти? А її там немає. Нам та, що на стовпі, світить…

Псюки, побачивши Габровця-Жорика на руках у дільничного, спершу закрутили хвостами і спробували до нього дострибнути. Але Жорик, котрий тепер міг дивитися на цю публіку згори вниз, тільки презирливо пирхнув і гидливо підібрав залишок хвоста.

Згори по сходах скотився білявий хлопчина років десяти:

- Ой, спасибі, що Жорика з двору забрали! Бо він би знову з тими собаками побився, а їхня хазяйка прийшла би до мами жалітися.

Котяра спершу перебрався на руки до малого, потім подумав, зістрибнув додолу і, задерши куцого хвоста, почимчикував сходами нагору. Хлопчина рушив було за ним, але повернувся.

- А я вас знаю! - весело вигукнув він. - ви вчора на другий поверх приходили з міліцією, до того хлопця.

Я раптом пригадав першу заповідь професійного сищика: найспостережливіша публіка - це бабусі, що сидять біля під’їздів і діти, які граються у дворі. Тільки з ними треба вміти розмовляти.

- Слухай, а хто твоєму котові хвоста обкарнав?

- Собаки, коли він ще зовсім маленьким кошеням був. Тепер він їх на дух не переносить.

Через півгодини ми з хлопчиком дійшли спільної думки про те, що Жорик - найрозумніший кіт у світі, бо він відчуває, де добра людина, а де зла, що всі собаки - підлизи, а їхні хазяї жаднюги, що хлопці з художньої школи, котра он, за парканом - задаваки, бо ходять, задерши носа, а самі не знають, скільки голів цього року забив Блохін… і отак - потихеньку-помаленьку я нарешті дістався до головного:

- Послухай, а що твій Жорик думає про того хлопця з другого поверху, якого ми шукаємо?

Малий одразу насторожився:

- А що він зробив?

Довелося вдатися до того, що філософи називають брехнею во спасіння.

- Він нічого поганого не зробив. Але десь зник, рідні хвилюються, заяву написали - от ми й розшукуємо, розпитуємо.

- Ну, Жорик його не боявся. І він його не чіпав. А от на того, другого - шипів.

- Хто на кого шипів?

- Жорик на того, другого, котрий приходив до хлопця, який пропав.

- Ти хоч пам’ятаєш, який він на вигляд?

- Темний одяг, сорочка чорна. Що ще? А! Він на китайця схожий, тільки говорить по-нашому, по-російському. І ще - його собаки бояться. Повтікали під сходи і там вищали аж до ночі, хоча їх ніхто не бив.

- А цей, котрий на китайця схожий, він сюди часто приходив?

- Та я його тільки один раз бачив - і то не коли він прийшов, а коли вже йшов, разом із хлопцем… котрий наш. А я якраз Жорика забирав із двору. Так то він у мене на плечі сидів, а то аж на голову видряпався - і шипить!

- Дурня якась, - зауважив дільничний.

- Не дурня, а містика. Ти ж при виконанні. Висловлюйся культурно.

- Єсть! Культурно… містика якась, товаришу капітан.

- Щодо собак?

- Аж ніяк. Наш підозрюваний, здається, кореєць. А вони собак їдять. Вони у них, як у нас кролики. А наші хвостаті це відчули. От і скавчать.

- А котів вони теж їдять? - стривожився хлопчик. - Бо Жорик теж злякався.

- Про котів не знаю. Мавп начебто їдять. Хоча ні - мавп там немає. Це, здається, чи то китайці, чи то в’єтнамці… заплутався я з вами!

10.

Розповідь хлопчика виявилася єдиною цінною інформацією, здобутою того дня. Бо в кожній з сімдесяти дев’яти квартир, які ми з дільничним чесно обійшли, ми не дізналися нічого або майже нічого. Тобто - як щось і пам’ятали, то тільки Дембеля. А хто до нього приходив, коли, скільки - ніхто нічого не знав, не бачив, не звернув увагу, йому це було до… отого місця дверцята. І так далі, і так далі…

Вже коли потім я проаналізував весь перебіг цієї справи, то зрозумів, що та біганина по поверхам, оті нескінченні стереотипні розмови зі специфічним народонаселенням «гостинки» вимотали мене настільки, що я припустився кардинальної помилки. Замість спочатку обшукати квартиру Дембеля, а вже потім іти від дверей до дверей, я взявся опитувати свідків і відклав повторний обшук на завтра.

Я так і сказав дільничному:

- На сьогодні - відбій. Завтра з самого ранку чекай на мене в квартирі. Тримай ключі і будь уважний. Я тільки заскочу в Управу - і до тебе. Зараз ми там нічого не знайдемо. По-перше, вже зовсім темно, а лампочки там такі, що краще очима світити. По-друге, у мене вже сили немає. Розумієш - дихати горілчаним перегаром замість чистого повітря можна п’ять хвилин, ну десять, ну двадцять. Але не три години поспіль, як ми з тобою сьогодні.

Дільничний охоче зі мною погодився.