Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Пропоную занести вашого приятеля до Галереї героїв у Ратуші, — порушив мовчанку Урбан III.

Пропозицію короля було прийнято. І навіть дракони, що кружляли над Заклятим містом, здивувалися, коли побачили, як на дерев’яному візочку троє людських постатей і пес перевозять кам’яного лицаря. Останній здавався витвором найвправнішого скульптора. Щонайменша деталь була передана навдивовижу достовірно. Лише тепер приятелі роздивилися стражденне обличчя Молибога, таке характерне для шляхетної людини. Але чомусь не звернули уваги, що замість очних виямків мерця, до яких вони звикли, на них зупинили свій спокійний погляд кам’яні очі.

— Треба розгадати сю кляту таємницю, Кудлоше, — запустив пальці в густу темну чуприну Пинтя, коли вони удвох залишилися в Галереї героїв. — Мусить бути вихід, друзяко! Інакше незабаром тут бовванітимемо й ми!

Статуї славних лицарів, що їх обернули на камінь, розташували попід стінами великої зали Ратуші, на яких були викладені кольоровою мозаїкою ратні подвиги з минувшини Заклятого міста. Так що одне мистецтво гармонійно доповнювало друге.

Наче ілюстрації до картин, стовбичили тут старі воїни з довгими бородами у захисних кольчугах та відважні широкоплечі мужі у пишних накидках з кинджалами при боці, а то й зовсім безвусі юнаки у мисливських шапочках із соколиними перами. Одні мали довгі мечі, як Молибог, інші були озброєні списами та луками. Треті довіряли лише мушкетам і пістолям. Але ніхто з них не зміг подолати невідомого закляття. Мандрівний вояк вирізнявся серед них високим зростом і повним лицарським спорядженням. Посередині Галереї героїв бив невимовної краси водограй, зроблений у червоній мармуровій великій чаші з кам’яними дельфінами.

— Боже мій, Кудлоше! Скільки намарно пропало життів! — зітхнув Пинтя. — Це ж ціле військо! Якби я мав таку ватагу, то був би не отаманом розбійників, а…

— Королем? — засміявся Кудлош, вищиривши зуби.

— Ні, в королів, як бачу, життя невеселе.

— Пане отамане, — раптом почувся збоку тихенький голосочок.

Приятелі заклякли з несподіванки, а далі поволі обернулися. Проте за мить їхні обличчя розтяглися в усмішці. З-за постаті закам’янілого товстуна зі шпагою визирав… Прунслик.

— Гей-го! Цвях тобі в підошву, паскуднику! — засяяв, як нова монета Пинтя. — Один вояк пропав, зате інший з неба впав!

— Прунслику! — скочив йому на груди вовкодав. Від таких щирих проявів дружніх почуттів мисливець мало не гепнувся разом зі статуєю, за яку ховався.

— Я знаю, як розчаклувати принцесу, — блаженно водячи туди-сюди великими очиськами, заговорив мисливець, коли обтерся від Кудлошевих поцілунків. — Точніше, я знаю, хто це знає. А ще точніше — хто може це знати.

— Ясніше не скажеш, — заусміхався розбійник. — Але це вже принаймні хоч щось.

— Я пішов до своєї улюбленої тітоньки Пудермантель, що живе неподалік. Але там її не виявилось. Добре, що в неї залишилася крихта харчів. То я той-во — трохи підкріпився. Ех, якби ви знали, якого я натерпівся страху за цю самотню ніч! Краще вже бути з вами! — мовив Прунслик і задумався, чи не ляпнув чогось зайвого.

— Ну й дурило з тебе! То де ж розгадка закляття? — нетерпеливилося отаманові.

— Стривайте! Зараз докажу. Отож моя тітонька вельми полюбляє читати. Вдома у неї цілий склад книжок. Себто бібліотека. Є й грубі книжки, і дрібні. Є дуже давні. Оскільки спати я боявся, то я тойво…

— Почав читати? — квапив його Пинтя.

— Та нє, почав розглядати малюнки.

— І що ти там видивив?

— Білого щура!

— Білого щура?! — засміялися приятелі.

— Так, справжнього щура, який потайки гриз тітоньчині книжки. Це дуже вчений пацюк: він уже зжер сотні давніх фоліантів.

— Невже, Прунслику, ти його вполював? — гавкнув Кудлош.

— Ясна річ, що ні, — похнюпився мисливець-невдаха.

— Гр-р-р… — загарчав пес. — Я б показав йому, де раки зимують. Обожнюю ловити гризунів!

— Цур тобі, Прунслику! Я нічого не втямлю. До чого тут закляття принцеси? — знизав плечима Пинтя.

— Так-от, ми з цим щуриком розбалакалися. (Так мені принаймні не було лячно самому.) Я йому навіть заварив чаю з тітоньчиних трав і зробив канапки із сиром, щоправда, вже трохи запліснявілим. Але сліпому щурикові вони дуже сподобались. Він дуже мудрий і поважний серед свого народу. Пацюк так любить читати, що геть осліп. І тепер мудрішає, тільки пережовуючи літери. Якби я мав таку голову, то вже був би найславнішим ученим.

— І що він тобі розповів, отой мудрий білий щур?

— Що принцесу не можна розчаклувати.

У Галереї героїв запанувала мертва тиша, яку порушувало тільки хлюпання фонтану.

— І це все, бодай би він вдавився? — здивувався Пинтя. — Це все, що знає цей бридкий буквоїд, що зжер цілу тітчину книгозбірню?

— Геремію не можна розчаклувати. Її можна тільки вбити…

— Що?! — розлетілося гучною луною по просторій залі Ратуші.

— Так, її можна лише вколошкати. Якщо я, певна річ, нічого не наплутав, — засумнівався Прунслик. Він завжди волів залишатися в сумнівах. Це було його природне середовище.

— Якщо ми вб’ємо принцесу, то хіба від цього стане легше королю? Тут щось не те, Прунслику. Веди нас до цього книгожера! — Пинтя вже був готовий до нових подвигів.

— Я не можу вас повести до нього, бо він повернеться тільки завтра.

— А то чого?

— Йому треба було терміново провідати когось з родини.

— Ну ти й бевзь, Прунслику! Упустив розгадку просто з рук! — погрозив п’ястуком Пинтя. — Сьогодні ти підеш принцесу вартувати!

— Я?! — перелякався мисливець. — Я тойво… Я там ґиґну зі страху.

— Яка різниця, від чого вмирати: з переляку чи від закляття? Так принаймні пам’ятник будеш мати, — підморгнув розбійник.