Володимир Бабула - Планета трьох сонць

Небо тим часом порожевішало, а недалеко від вулкана визирнуло оранжеве сонце. В його незвичайному золотому освітленні балони піднялись догори. Погойдуючись під легким вітерцем, гнані ракетними вибухами, вони попливли в напрямку долини. З усіх боків її оточували конусоподібні сопки та покраяні глибокими ущелинами скелясті хребти. Над заростями в долині зводилась прозора імла.

За неширокою смугою джунглів знову з’явився голий, вкритий розколинами і густо всіяний камінням косогір.

Проксима незабаром зійде! — кивнув Фратєв на багряно- чорні хмари над обрієм. — Тебе ще тільки тут бракувало!

Хмари наближаються підозріло швидко. На щастя, джунглі вже позаду, спускаймось на землю! — запропонувала Молодінова і простягла руку до кнопки апарата, яким керувався балон.

Погляньте он туди, праворуч, під отой скелястий стрімчак! — вигукнув Ватсон, тільки-но ставши на ноги. — Якісь дивні сліди!

Всі поспішили до місця, вказаного Ватсоном.

Зачекайте, зачекайте! — крикнула Молодінова. -

Насамперед треба закріпити балони.

Прив’яжемо їх до отих стовбурів, — махнув рукою Вроцлавський у напрямку джунглів.

Поспішали недаремно. Вітер налетів несподівано, холодний, різкий. Він свистів і скиглив, злісно торсав лускаті гілки дерев. Балони хилитались туди й сюди поміж величезного листя, але троси витримували.

Чоловіки лишились вартувати вантаж, а Молодінова і Свозилова пішли оглянути загадкові сліди.

Квартяни носять взуття, схоже на наше, — здивувалась Алена. — Можна подумати, що вони взяли кілька пар у нас.

Я знайшла кишеньковий ніж, дуже схожий на наші, - сказала Молодінова.

Покажіть! — підскочила до неї Алена. — Справді, це дивно!

Молодінова задумливо дивилась на ніж.

Не знаю… — сказала вона повільно. — Мені здається, що цей ніж був справді виготовлений на земній кулі…

Ватсон знизав плечима:

А як би він сюди потрапив? Адже людська нога ще ніколи тут не ступала.

Можливо, його позичили квартяни того разу, коли відвідали літак, — так само, як і чашки для кави… Побачимо. Безперечно, вони — культурні істоти, як це показує добре продумана форма їхнього взуття. Шкода, що сліди ведуть уздовж кам’яної стінки в напрямку до нашого селища…

Це підтверджує наше припущення, що квартяни за нами потай стежать… — закінчила її думку Свозилова. — І, очевидно, бояться… Вони, мабуть, такі ж миролюбні, як і ми…

Вітер поступово вщухав. Забарвлення місцевості швидко мінялось. Металевий відтінок скель поступово яснішав: сходило жовте сонце.

Вчені вирушили далі. Вони обережно спускались кам’янистим схилом, аж поки досягли великого каньйону. Його стрімкоспадні кам’яні стіни глибоко внизу омивала спокійна річка.

Погодьтесь, що без моєї винахідливості ми через цю перепону не перебралися б! — жартував Фратєв. — Балони — просто чудо!

Вихваляєте балони чи вашу ідею? — засміялась Алена.

І те, й друге.

До речі, балони треба позв’язувати: так принаймні ніхто не загубиться, — запропонував Северсон.

І ось величезне гроно повітряних куль попливло у височінь.

Але тільки-но воно опинилося за кілька метрів від землі, як раптом шарпнулось, крутнулось і, безперервно обертаючись навколо власної осі, почало швидко підніматись.

Смерч! — крикнув Ватсон.

Усе пішло обертом перед очима вчених. Місцевість під ними так розтанцювалася, що вони незабаром втратили орієнтацію.

Скриньки під їхніми ногами наштовхувались одна на одну і неприємно скрипіли.

Першою опам’яталась Молодінова. Вона судомно натиснула на кнопку ракетної установки. Під гроном балонів почувся гуркіт, схожий на кулеметну чергу. Рух по спіралі загальмувався.

Летимо просто до кратера вулкана! — закричала з жахом Алена.

Відкрийте вентилі! — скомандувала Молодінова.

Над їхніми головами почулося сичання й шипіння. Балони почали швидко спускатися, але при цьому знову шалено закрутились. Їх несло просто на джунглі.

Діставши сильний удар в спину, Северсон зойкнув і заплющив очі. Підсвідомо він ухопився за гілку і крикнув: Аленко! Тримайся!

Ні, з нею нічого не трапилося. Вона лежала поруч нього, заплутавшись у плетиві гілок і ліан, а трохи далі — решта супутників. На щастя, джунглі були такі густі, що верхів’я дерев утворювали ніби суцільний пружний матрац.

Тримайтесь! — крикнула Молодінова. — Вітер може нас знову зірвати…

І справді, оболонки балонів напнулись, як вітрила. Коли б деякі з тросів не зачепилися за гілля, втриматися було б неможливо. На щастя, вітер незабаром ущух.

З вами нічого не трапилось? — насилу запитала Алена.

Ще не знаю, але почуваю себе, немов після добрячої прочуханки! — спробував пожартувати Фратєв. — Під сто туманів, — де ми, власне, зараз?

А яке це має для нас значення? Міцніше тримайте балони, аж поки вони спадуть, — стомлено сказала Молодінова.

Коли нарешті балони безсило опустились у зарості, вчені швидко звільнились від лямок. Фратєв поворушив руками й ногами і зітхнув:

Переломів, правда, немає, але я весь побитий, наче на мені просо молотили.

Мандрівники, які ще раз зазнали катастрофи, роздивлялися навколо, щоб хоч приблизно визначити, де вони опинилися. Недалеко від них праліс кінчався. За ним проти неба височів конус вулкана, над яким курів димок.

Ще трохи — і ми сіли б якраз над кратером…

Так, небагато нам лишалось до нього… — сказав зблідлий Вроцлавський. — Ну, спускаймося.

Обережно згорнули балони, з допомогою тросів сяк-так спустили вантаж на землю. Але це