Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

їму: не лазяй до мене під одіяло, бо маю сахар дуже високий у крові! А він стягнув одіяло і лазяє, лазяє, щоб йому повилазило. Спитаєте, чого не кричала? А хто почує під лісом? Дикі кнуряки? І як гукати, як щелепи перед сном вийняла, в чашці під ліжком. А він ше й цюлює, хіба крикнеш? Спершу можна було терпіти, а тоді став задирати мої ноги догори. А в мене ж солі в суглобах аж тріщать, як ото нагнуся води набрати з відра. А він задира й задира аж до стелі. І лазяє, лазяє. І нічого не може зробити, тільки ґвалтує мене. А тутка комарі з лісу налетіли, бо марлю він порвав. Кусаюця. А його не гризуть, бо п’яний в устілку…

– А ви не намагалися спихнути підсудного Дзвонара Василя Івановича з себе? – ледь чутно зашелестів голосом суддя Лаврентьєв, посіпуючи правою бровою, що давно вже жила своїм автономним життям, часто ставлячи Ростика в незручне становище перед співбесідником. Особливо, коли це була жінка.

Баба без окулярів ледве бачила суддю і його помічницю, а підсудний зрозумів підморгування судді, що, мовляв, все буде нормально. Але баба не розчула запитання. Ліза рятувала його, хоч і не мала на це права:

– А ви, бабо, не могли зсунути докупи свої ноги?

– Та де, пане судія, хіба я така дурна, щоб стару кровать розсипати? Акуратно намагалася, дуже осторожно. На цій кроваті мене в Чорнобильську катастрофу ґвалтував чоловік, що тягнув газ до моєї хати. Обоє були молоді, я ще не мала ні сахару, ні солей. Ліжко розлетілося під нами. Він справив. І газ завів аж у саму кухеньку та до котла. А цей насильник най гнилу картоху винесе з погреба. І забор підмарахветить. Тоді я прощу.

– П’яничку лякани і завершуй! Дзвонив клієнт. Везе гроші, – подихом залоскотала праве Ростикове вухо Лізка і війнула гострими дешевими парфумами. З декольте визирнула білим півмісяцем її волога незасмагла цицька.

– Суд оголошує перерву на… три… ні, п’ять… Ні, на сім днів. Підсудний Дзвонар, виконайте за цей час вимогу потерпілої Гвоздик, і тоді суд винесе ухвалу. Засідання закрито.

Для певності Ліза дзвінким, загонистим голосом повторила, щоб баба і її сусіди та ґаволови в залі почули:

– Хай виконає все, що баба просить, і більше не лізе на неї. Всім встати! Суд іде!

Два есбеушники і три переодягнені в цивільне беркутівці сиділи в убогому бережанському шалманьчику, пили противне тепле безалкогольне пиво з копченою салакою та розчинну каву. Вони добре зналися між собою, бо вже не раз їхня оперативна група виконувала відповідальні завдання, про які через хвилину після виконання треба було назавжди забути, інакше…

Вони до автоматизму знали свої ролі, тому були спокійні, навіть байдужі. Зайняли столик на відкритій верандочці, збитій із грубих дощок-сороківок, звідси добре оглядалися підходи до міського суду. Складність операції полягала в єдиному: взяти без жодного очевидця та без найменшої шуминки. Одягнути браслети обом і тихо довезти до Києва в СБУ.

Суті завдання не знаю навіть я, командир групи.

Чотири дні тому ми дуже елегантно взяли начальника тутешньої тюряги. Він весело, усміхнено вийшов з обласного управління Пенітенціарної служби, розстібнув парадну сорочку, випрягся з краватки, закурячив і сів у службового «ланоса» їдко-зеленого кольору. Вивели на окружну дорогу. В районі Жулян аккуратненько притисли до лісосмуги і зупинили. З приязною усмішечкою показали посвідчення.

Трішки похробрився, але пересів у нашу тачку. Ми йому душевненько пояснили, що з ним хоче говорити сам Голова Служби безпеки України, має для начальника колонії важливе завдання, що принесе йому полковницьку зірку.

Відпустив свого водія. Ми відвеземо. Тихо, майже полюбовно здали його в ізолятор і доповіли в Першу приймальну.

Не наша справа, що було далі, але сьогодні він має сам під’їхати до міського суду, до нього сядуть чоловік і жінка. Він вивезе їх за місто, зупиниться в лісі, що тягнеться обіч траси.

Наше завдання тихенько взяти тих обох. Начальник тюрми, підполковник Золотокрильцев добровільно поїде з нами, везучи сумку з речдоками. На тих двох – браслетики, а за підполковником – розширене око. Якщо помітимо, що він щось чудить, – брати також! Але не грубо, лагідно. Так особисто інструктував ґенерал Косовський.

Довезти до Києва і здати.

– Увага! Об’єкт наближається!

З ґанку суду вийшла зграбна, грудаста молодуха в короткій джинсовій спідниці, з калиновими рум’янцями, що проступали навіть крізь густу засмагу. Її б не в наручники, а в залізні обійми. Не відволікайся! Пантруй! За нею… шабздик[16] в затуманених окулярах та коричневим шкіряним портфелем, який хоч якось надає йому солідності.

Сіли.

«Ланос» гарячковито фиркнув.

Поїхали.

Ми – за ними.

Робимо професійну справу.

Баняк! Не заплатили шинкарці за пиво та каву. А, ще горішки. Натс.[17]

Кимось завтра передамо. За нами не скисне.

Вчора наш Презент