Мор Йокаї - Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

архієпископів з Кракова. Грамота про бойові заслуги від генерала Монтекуччолі. Лист Патріарха Єрусалимського, котрий роздають паломникам біля святої могили. Всі ці папери на ім'я Зденка Кочановського. Тобто на моє. Малкус хитро всміхався.

— Тож чи вартує ста золотих це прекрасне вбрання?

Я добряче ляснув його по спині і заплатив йому сто золотих. Саме вбрання ледве тягнуло на десять монет, але паперами я був дуже задоволений.

В ті часи у Львові промишляло багато підроблювачів паперів, однак ніхто і ніколи не міг їх спіймати на гарячому.

Тепер я впевнено міг йти на пошуки палацу князя Вишневецького.

Я сміло міг називати своє ім'я будь-де. Той, хто колись носив це ім'я, зник більше восьми років тому і, напевне, загинув на теренах Святої землі чи Угорщини, на війні проти невірних. А ті, хто знали його в обличчя, легко вірили, що таке життя за вісім років здатне повністю змінити людину. До всього, думаю, що й рідна мати тепер би мене не впізнала.

Князь був досить старим та таким товстим, що пасок підтримував його черево. Волосся та борода з правого боку були повністю сивими, а з лівого повністю чорними — через це він виглядав дуже дивно.

Коли я відрекомендувався йому, він потиснув мені обидві руки.

— Зденко, то ти знайшовся? А щоб мені! Таки вийшли з тебе люди! Пам'ятаєш, що ми робили, коли востаннє бачились?

Я застиг. Як я міг таке пам'ятати?

В цій скруті я міг сказати тільки найочевидніше.

— Пили.

— Свята правда! Але чи пам'ятаєш, про що ми побились об заклад?

Було б не дивно якби я не знав. Але треба було щось казати — навмання.

— На те, хто кого переп'є?

Він почав реготати, обійняв та розцілував мене.

— Правду кажеш, Зденко! Саме на це! Чорт тебе забере, якщо ти негайно зі мною не поборешся. Тягніть сюди братину!

Братина — велика золота чаша, більша за два кубки. Її повністю наповнили токайським вином. Я давно не пив, тому одним ковтком осушив усю чашу до дна. «А чорт би тебе забрав! За цим тебе впізнаю!» — сказав князь. Ми пили доти, доки князь впав під стіл. З того моменту палац став моїм домом.

2. Персида

— Crimen faisi![23] — диктував солтис нотарю.

— Але не spontaneum[24], — втрутився князь, — і не immediatum![25] Адже все це він зробив за вказівкою отця Агапіта. Підробкою займались євреї; вони заслуговують на свою участь. A reus буде condonatur[26].

— Якщо так триватиме надалі, то цей зловмисник з усього викрутиться! Тому вже й не знаю, як до тебе звертатись? Зденко Кочановський, продовжуй!)

Насправді з цим ім'ям у мене пов'язані найвражаючі дні життя. При дворі мене сприймали, як давнього друга князя. Ми цілими днями ходили полювати на бізонів та ведмедів у його безкраїх володіннях. Повертаючись до палацу, розпочинали гульню: випивали, чеські музики грали прекрасні мелодії на турецьких дудках, семеро блазнів веселили гостей, котрі напивались так, що слуги розносили їх по кімнатах. Ми ж залишалися з князем удвох. Між цим я постійно розповідав історії про своє паломництво, і гості слухали їх із задоволенням.

Жінок у палаці я не зустрічав. Ходили чутки, що за вісім років шлюбу княгиня не була благословенна дитям, тож вона дала обітницю і, забравши з собою увесь жіночий почет палацу, відправилась на паломництво у Бердичівський монастир, котре займало багато тижнів.

З неприкритим хвилюванням князь чекав на її повернення. Весь палац, окрім її чоловіка, знав, що Зденко Кочановський був її колишнім коханням. Тому він і бродив по світу, бо його кохану видали за князя. За традицією цього не знав тільки чоловік. Інакше б він не прийняв з такою радістю старого друга.

От буде дивина, коли повернеться княгиня. Цікаво, чи вона також упізнає в мені Зденка Кочановського? Що зі мною буде, якщо очі закоханої жінки помітять різницю між справжнім та несправжнім? Можливо вона скаже: «Заберіть його! Це не він, я по очах бачу, адже стільки разів у них дивилася!» А що буде, якщо вона також прийме мене за Зденка? Якщо теж запитає мене: «Пам'ятаєш, що ми пообіцяли один одному?» А якщо я знов вгадаю?

Князь вихвалявся перемогою над гайдамаками у Різдвяну ніч. Порубав їх на шматки. Тільки ватажку вдалося втекти з кількома своїми воїнами. І гармату він теж забрав. Головного гармаша повісили на найвищому дереві. Звичайно, я не сказав, що я головний гармаш! Навпаки, слухав усі його героїчні подвиги та історії про страшних гайдамак з відкритим ротом, наче ніколи про них нічого не чув.

Одного прекрасного дня повернувся