Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

— Тсс… стривай! Зараз буде про все. Так от, що ти скажеш, коли з сьогоднішнього дня жоден «гість» не переступить цього порога?

— Годі… брехати!.. — промовив він, а десь глибоко-глибоко й несподівано заворушилося щось велике й радісне.

— Ні, я не брешу, Волінько. Це моє тверде й останнє слово. Маєш.

Він рвучко схопився з місця, став перед нею навколішки, пильно вдивлявся в очі, в найдрібніші, такі знайомі до болю риси її обличчя.

— Зізі, що ти? Так це — правда? Зізі?

Обличчя її спокійне, як мармур, жодна рисочка не ворухнеться.

— Правда!

— Правда? Ти кажеш — правда?

Він радісно, схвильовано забігав по кімнаті. Почував, що груди вщерть налляті великим несподіваним щастям.

Вона сиділа на ліжку й тихо посміхалась, слідкуючи за ним очима.

Нараз він щось пригадав і круто спинився перед нею.

Вона попередила його запитання:

— Що, не забув? Про «наш»?

— Так, про це. Ти мені й досі не сказала.

— Ну, слухай, — ти ж таки справді наш, Волько?

Він, не розуміючи, подивився на неї.

— Чий це «наш»?

— Ну, як тобі сказати?.. Ти ж не їхній… не справжній комуніст?

— Я — не комуніст. Я — комсомолець.

— І не комсомолець ти. Хіба комсомольці бувають «котами»[4]? — посміхнулась тихо, лагідно.

— Що? — вражено кинувся до неї.

Зізі так само, ніби стомлено, посміхнулась:

— Ну, звичайно, «кот». А ти хіба не знав, хто ти?

Він зрозумів, що вона каже правду. Так, він дійсно коханок повії, живе з нею.

— Ну, так от… котику, — казала вона далі. — Ти їхній тільки так… для одводу очей, а душа в тебе наша. Правду я кажу, Волінько?

Він мовчки, не відповідаючи, знову почав ходити по кімнаті.

— Тепер слухай, Волінько. Отой самий дядя, про якого ти питаєшся (не забувай, що він мені, як янгол, до вподоби) пропонує мені багато, багато грошей і… всього тільки за одну дрібничку. Я знаю, Волю, що ти мене кохаєш, і знаю, що ти дістанеш для мене ті гроші.

Вона зупинилась і, певне, обмірковувала свої слова. А тим часом з-під напівзакритих вій уважно стежила за тим, як впливає на Базилевича ця розмова.

Він важко сів поруч неї.

— Я не знаю, про яку ти дрібничку кажеш, — вимовив хрипло й вимушено і неприродно шарпнув рукою по своєму довгому волоссі.

— О, Волінько, не турбуйся. Дійсно — дрібниця. Дуже незначні відомості про… про N-ський військовий городок.

— Значить… значить, бути шпигуном? — прошепотів він глухо і перервливо і міцно стиснув холодне залізне бильце ліжка.

Дні летіли за днями, і з кожним днем напружено-стримане становище, що утворилось між Ніною й Базилевичем, ставало дедалі нестерпніше.

Ніна за цей час схудла й потемніла на виду. Характер її різко змінився, вона стала цілком замкнена в собі і могла цілими годинами дивитися в книжку, не розуміючи жодного слова.

Були такі хвилини, що страшна туга душила її, їй хотілось тоді ридати, битись головою об підлогу, кричати всім про свою пекучу образу.

В такі хвилини вона з залізною силою здавлювала скроні руками й глибоко заривала обличчя в подушки. Але перемагала себе, не плакала й не кричала — тільки очі їй робились тоді червоні й хворобливо світились сухим металевим блиском.

Розв'язка швидко наближалась. І наступила вона саме тоді, коли обоє її найменше чекали.

Цілий день сьогодні Базилевич був особливо якийсь нервовий і дражливий. Була неділя, і тому на посаду він не ходив. Ніна непомітно пильно стежила за чоловіком і намагалась розгадати, що саме сьогодні його так дратує.

Над вечір розчинили в кватирі вікна. Був кінець квітня і пізній вечір. Угорі хлюпало мільйонами зір безмежне синє шатро, і золотим туманним мигтінням простягся кудись у невідоме тривожний Чумацький Шлях. Унизу м'яко, як великий і спокійний звір, стихав шум кам'яного міста і десь, зовсім близько, мабуть, біля воріт, пілікала, як синиця, гармоніка.