Олександра Бракен - Темні уми

Але такої реакції він і чекав. Усвідомлення цього повільно і важко сповнювало моє єство. Він прагнув, аби я показала йому свої можливості, щоби я вдосконалювала їх, підживлюючи їх тією ж збоченістю, що й він.

Я знову від нього відвернулась, стиснувши кулаки, коли він переможно хихотів.

Цікаво, це моя злість чи він мені її навіяв?

— Агов, усе гаразд там? — гукнула Кейт через плече. — Тримайтесь, ми майже приїхали.

Який би вигляд Мерлінґтон не мав раніше, тепер він, притиснутий сірим хмаровинням і густою мрякою, виглядав значно гірше. Дивно і страхітно настільки, що навіть Мартін облишив забавки з моєю головою.

Занедбані торговельні центри з розтрощеними вітринами тривожили ще до того, як ми дістались до першого кварталу з маленьких коричневих, сірих і білих будиночків. Проминули чимало покинутих уздовж вулиць і на дорогах автівок, на деяких на задньому вікні виднівся жовтогарячий напис «ПРОДАМ», але всі вони були вкриті товстим шаром із коричневого зотлілого листя.

Навколо автівок — купи манаття, ящики від меблів, килимки, комп’ютери. Цілі приміщення, напхом напхані електронним непотребом, що поволі іржавів.

— Що тут трапилось? — спитала я.

— Важко пояснити, але пригадуєш, що я розповідала тобі про економіку? Після нападу у Вашинґтоні уряд впав у прострацію, тож одне спричинило інше. Ми не могли сплачувати національний борг, бракувало грошей на штати, не виплачували пільги та грошові допомоги, нічим було платити держслужбовцям. Навіть такі маленькі містечка, як це, не врятувались. Коли банкрутували фірми, люди позбувалися роботи, потім вони втратили свої домівки, оскільки були неспроможні за них платити. Все вкрай кепсько.

— Але куди поділися люди?

— У наметових містечках, за межами великих міст на подобу Річмонда чи Вашинґтона, де і намагаються знайти роботу. Я знаю, що багато хто прагне податися на Захід, сподіваючись, що там більше роботи та харчів, але… ну, я припускаю, так буде безпечніше. Тут блукають мародери та лінчувальники, що вершать самосуд.

Я хоч і боялася, та все ж запитала:

— А як же поліція? Чому вони не зупиняють їх?

Кейт прикусила нижню губу.

— Я ж щойно казала, що держава не здатна платити зарплату, тому їх розпустили. Здебільшого роботу поліції зараз виконують волонтери чи Національна гвардія. Тому ти маєш бути поруч зі мною, збагнула?

Картина тільки погіршилась, коли ми проминали початкову школу.

Блідо-зелений спортзал — чи радше те, що від нього залишилось, — був зафарбований чорним та накренився до землі. На понівеченому каркасі гніздилися птахи, спостерігаючи, як ми пролетіли повз знак «Стоп» і завернули за ріг.

Ми проминули те, що колись, мабуть, було кав’ярнею: правий бік будівлі зовсім обвалився. За заплутаною жовтою поліцейською стрічкою, що загороджувала розвалену будівлю, а саме на її протилежному боці виднівся намальований мурал, що зображав веселку, складену з облич та сонечок.

— Хтось підклав бомбу в кав’ярню, просто перед першими Зборами, — мовила Кейт. — Вибухнула в обідню перерву.

— Уряд? — наполягав Мартін, але Кейт лише знизала плечима. Знову повертаючи праворуч, вона увімкнула сигнал повороту, хоча сигналізувати про нього було нікому.

Місто без людей.

Ми виїхали з кварталу, помчавши до невеличкого торговельного ряду, що виходив на дорогу. Вікно від мого дихання запотіло. Перш ніж Кейт заїхала на автозаправку, ми проминули супермаркет «Старбакс» та «Макдональдс», а також манікюрний салон.

Машину я побачила відразу — позашляховик бронзового кольору, такого я ще ніколи не бачила. Чоловік, що зіперся на нього, не заливав бензин у бак. Бо звідки тут було взятися бензину?! Всі заправки були розгромлені, пістолети та шланги валялися на бетоні.

Кейт бібікнула, але чоловік вже й так нас помітив і помахав рукою. Як і Кейт, він виглядав молодо, був невисокої статури, темно-коричневе волосся спадало йому на чоло. Коли ми наблизились, його усмішка просто засяяла, я впізнала у ньому чоловіка з думок Кейт. Той, котрого я бачила у сліпучих кольорах та сяйві, коли ми покидали Термонд.

Щойно заглушивши двигун, вона розчинила дверцята автомобіля навстіж і поспішила до нього. Я почула її різкий сміх, коли вона так рвучко кинулася йому на шию, що з нього злетіли сонцезахисні окуляри.

Пітною долонею Мартін торкнувся місця, де мою шкіру прикривав комірець, а тоді ледь-ледь стиснув її, і мені урвався терпець. Розчинивши двері, я вийшла надвір, і мені було байдуже, сердитиметься Кейт чи ні.

Повітря було сирим від дощу, що завис тонкою поволокою, забарвлюючи дерева і траву у дивовижно зелений колір. Та поволока огорнула мої щоки та волосся, принісши жадане полегшення після багатогодинного перебування поряд із Мартіном-імбецилом, котрий, здавалося, був одвічно вкритий чимось липким.

— …Вони знайшли Нору десь за півгодини по тому, як ти поїхала, — мовив чоловік, підходячи до нас. — Вони послали за тобою два загони. Мала якісь проблеми?

— Жодних, — Кейт обійняла рукою його за талію. — Але я не дивуюся. Їх же дуже скоротили. Але де твої…

Роб різко захитав головою, по обличчю промайнула тінь.

— Я не зміг