Мері Стюарт - Маленька мітла

в землю, але останньої миті він звернув, і його мітла злетіла вгору, зі свистом несучись в захмарні висоти.

— Промазав, — прошепотів Пітер. — Пригнись і тримайся, якомога сильніше.

Мері підкорилася, і тут їх атакувала інша мітла. Мадам була важчою, ніж Доктор Ді, а може її мітла гірше керувалась. Вона йшла на жахливій швидкості, так швидко, що вихор, який здійнявся під час польоту, наполовину увібрав її переможний крик.

— Помічники! Тут помічники! Ми схопимо їх всіх! На землю, маленькі дурники, на землю, або ми вас всіх зметемо!

Вона була прямо над ними. Її хижа лапа майже схопила Мері за волосся. Маленька мітла зупинилася на мить, як вкопана, торкнулася пучком прутів до землі, потім встала на дибки, наче кінь, і повернувши під прямим кутом рвонула лугом геть.

Мадам Мамблхук летіла занадто швидко для того, щоб повернути або зупинитися. Мері, озирнувшись, побачила, що вона майже врізалась в землю. В останню секунду мітла Мадам крутнула і попливла по землі, а потім з різким свистом кинулася знову в небо. Перед нею раптово з'явилась чорна постать дерева. Мітла спробувала ухилитися, але було вже пізно. Вона зачепилась за гілки дерева, завалилась набік і скинула вершницю. Мадам Мамблхук, чия хватка ослабла від усіх цих перипетій, полетіла додолу в хмарі розтріпаного чорного одягу, розмахуючи руками, наче стара пошарпана ворона, і повисла на високому сучку дерева.

— Це буде для неї уроком! — із задоволенням промовив Пітер. — Я тобі скажу, наша мітла свою справу знає. Схоже, вона врятувала нас!

При цих словах маленька мітла, легко рухаючись стрибаючим галопом, перемахнула через огорожу і широку калюжу, що солодко пахла польовими квітами, і кинулася до темної, густої тіні лісу.

У ту мить, коли дерева зімкнулися навколо них, діти почули, як Мадам кричить:

— Докторе Ді! Докторе Ді!

З висоти пролунав крик у відповідь, почувся свист мітли, і доктор приземлився на верхівку дуба.

— Це затримає їх надовго! — весело сказав Пітер.

Мері поплескала мітлу рукою, забрудненою соком летючої-вночі. Схоже, мітла отримала від цього задоволення; вона зробила кілька стрибків та віражів, потім швидко понесла дітей уздовж звивистої стежки поміж деревами. Тут дорога стала ще важчою, ніж на попередній стежці, тому що ця була вже в лісі, що складався з великих, де не де вирослих дерев, і заріс густим узліссям. Гілки плюща і жимолості звисали з дерев; гостролист, бузина та ліщина тулилися між величезними стовбурами дубів і буків, повсюди росла папороть. Наповнені насінням голівки наперстянки гойдалися на стеблинках, коли вони пролітали поруч. У темряві ліс нагадував джунглі.

— Врешті-решт доріжка виведе нас додому, — Мері сказала те, про що думали обоє. — Маленька мітла знає дорогу. Проблема тільки в тому, що це займе страшенно багато часу. Навіть, коли летиш високо, це займає вічність. — Тут вона якнайкоротше розповіла Пітеру свої пригоди. — А як довго йшов без мітли, Пітере? Як ти потрапив сюди?

— Частину шляху я проїхав на велосипеді. Хтось сказав мені, що бачив Гіпа в саду в порожньому будинку біля річки — не знаю, була ти в тих місцях? Ну, я відправився туди, але на мосту через річку стояв густий туман, тому я залишив там велосипед і пішов пішки. Так було легше. Розумієш, мені здалося, що я чую Гіпа, який кличе мене в тумані. Напевно, це теж була магія? У будь-якому разі, в тумані я заблукав, і не міг потрапити назад, і тоді я знайшов будинок Доктора Ді.

— А це далеко від мосту? — запитала Мері.

— Не знаю. Мені здавалося, що я прокрокував вічність, але… агов, ось і кінець лісу. Як шкода, а я сподівався, що він буде покривати нам весь шлях. Якщо вони чекають нас з іншого боку…

— Можливо, вони ще сидять на дереві, — з надією прошепотіла Мері, — або її мітла втекла від неї, або…

Вона замовкла. Так, ніякої помилки, над верхівками дерев почулися голоси мадам Мамблхук і Доктора. Ці двоє, схоже, недавно злетіли, їхні голоси піднімалися і поступово віддалялися.

— …в лісі. Я це точно бачив. Нам потрібно тільки зачекати тут, літаючи туди-сюди, — чітко виголосив Доктор Ді, — щоб подивитися, яким шляхом вони спробують вибратися. І тоді ми їх схопимо.

— Чи не здається вам, мій дорогий Докторе, — Мадам, здавалося, зовсім оговталася від своєї невдачі, — чи не здається вам, що дівчинка знає Велике Заклинання? Як інакше вона могла б відмінити всі наші перетворення і в одну мить знищити лабораторію і довгі роки роботи? Все пропало, все, головна будівля цілком. Не можна було зупинити вогонь, поки він не дістався до спального крила — він сам по собі йшов далі і далі. Напевно, справа тут в Великому заклинанні. Напевно, Мері Сміт — її справжнє ім'я. Коли ми її спіймаємо, дорогий Докторе, це треба буде з'ясувати, але я впевнена, що нам доведеться мати справу з її…

Тут їх слова заглушив шум вітру у верхівках дерев. Але коли порив вітру пройшов, голоси стали чутні ближче, прямо у них над головами. Схоже, вони літали колами.

— Можу надати вам гостинно свій дім, — мовив Доктор Ді. — Мої можливості, порівняно з тим, що було в Коледжі, звичайно, малі, але насмілюся думати, люба Мадам, що ви вважатимете мою маленьку лабораторію добре обладнаною, точніше, дуже добре обладнаною. Більш пристосованою для того, щоб, — він огидно захихотів, — мати справу з міс Мері Сміт, Гомбрідж там або не Гомбрідж.

— Але Велике Заклинання, — тривожно сказала мадам Мамблхук, — Велике Заклинання?