Костянтин Тур-Коновалов - Крути 1918

до плану. Проте мусив налякати Муравйова: що раніше той захопить Київ, то більше балів отримає комісар Штик. Плани для того й пишуть, щоб їх виконували, а ще краще — перевиконували.

Тільки-но за комісаром зачинилися двері салон-вагона, Муравйов провалився в крісло. Що ж, він мав саме такий вигляд, який і хотів, — досвідченого воєначальника, хитрого дипломата, верткого політикана.

— Проте не завадить заспокоїтися, — пробурмотів Муравйов, закочуючи рукав червоної сорочки.

Розділ 14. Прогулянка вечірніми вулицями

— Господи, Орино Станіславівно, що ви тут робите, та ще й так пізно? — Андрій побачив знайому постать Софіїної матері за кілька кроків від ґанку власного будинку.

— Ох, Андрійку, я від шерочки Віри Пилипівни повертаюся.

— Але матінка у своєї сестри від Різдва!

— Проте я цього не знала, хлопчику мій! Ваша матінка не повідомила, та і як би вона це зробила, якщо місто нині не європейську столицю, а древню печеру нагадує!

Із цим важко було не погодитися: запалених ліхтарів майже не залишилося, бричку чи бодай конку дочекатися ввечері було неможливо, а вже типів, що ковзали вздовж стін будинків, уникаючи світла поодиноких ліхтарів, іншими словами й не опишеш — варвари і дикуни.

Мабуть, такі слова оселилися в душі Андрія після того, як він разом із батьком подивився страшну хроніку. Його лякало не знання, що червоні сунуть сюди, до столиці, — Київ вони зможуть захистити. І війська є, та й доб­ровольців чимало. Лякала думка, що люди, подібні до побачених на плівці, можуть бути вже тут, у місті. Що під покровом ночі вздовж стін, уникаючи світла ліхтарів, шастали не злодії, а червоні, для яких життя людини не варте згорілого сірника.

— Я проведу вас.

— Будь ласка, друже. — Матінка Софії сперлась на руку Андрія.

«Які ж у Вірочки сини виросли. Я тільки на Олександра дивилася, Софію за нього сватала. А тут і молодший підріс — розумний, чемний, нічим від старшого не гірший… Коли вже дурненька Софія за розум візьметься, коли про своє щастя задумається? Її переймають лише політика та бої. Не дівчина — міністерська голова. Так, сучасні дівчата не такі, як ми: ми без нагальної потреби абстрактними матеріями не цікавились…»

«Треба Софії якось підказати, щоб про матінку більше дбала… А що, якби я не зустрів її на вулиці? Обібрали б до нитки, і ще добре, якби живою залишили. Та і як не обібрати — шуба лисяча й капелюшок, сережки з перлами, перстеник… Ні, не можна їй увечері самій з дому виходити. Небезпечно…»

Краєм ока Андрій помітив кількох чолов’яг, з вигляду робітників, що ховалися в тіні дерев неподалік від входу до будинку.

Під’їхала бричка, на хідник ступив огрядний пишно вдягнений пан. Він вимогливо загупав кулаком у двері, біля яких сховалися помічені Андрієм незнайомці.

— Степа-а-ане! Відчиняй! Знову, ледарю, спиш! Та відчиняй, кажу!

Двері прочинились, і на порозі став, певно, той самий Степан — здоровенний паруб’яга.

— Доброго вечора, Гаврило Лукичу! Заходьте мерщій! — голос у паруб’яги відповідав габаритам. — А то довкола стільки розвелося… всякого…

Багатий пан кивнув і пройшов у освітлене нутро парадного. Степан підозріливо роззирнувся і замкнув двері.

«Не в кожному будинку є свій Степан. А може, котрийсь Степан уже давно червоним став…»

Андрій відчув, що рука його супутниці тремтить.

— Що з вами, Орино Станіславівно? Вам зле?

— Мені страшно, друже. Не впізнаю я свій улюблений Київ…

— Ходімо швидше.

— Ох, Андрійку, не знаю. Ноги від страху ледве пересуваю. Але спробуймо.

Нарешті прийшли. Невеличка квартира Яворських у прибутковому будинку, на щастя, була не на першому поверсі. Хоч якийсь, та захист.

Повз Андрія прослизнули двоє хлопців — не старші від нього, в брудних гімназійних тужурках. Із-за рогу вигульк­нули гайдамаки — двоє вершників, які непоспіхом патрулювали вулиці. Вдалині пролунав свист і дивний гуркіт, мовби упала шафа, дощенту наповнена глиняним посудом.

— Господи, яке щастя! Я вдома. Он і Софійка вийшла на балкон. Хвилюється, певно…

«Цього тільки не вистачало! У місті купа зброї, а вона, як принцеса з лицарського роману, по балкону гуляє…»

Правду кажучи, Софія не гуляла по балкону. Вона весь вечір просиділа вдома, розмірковуючи над словами матері. Але що більше думала, то менше була впевнена в тому, що нині слушний час для заміжжя. Щоб друзі були живі й у безпеці — ось чим слід перейматись, а не тим, хто з них ліпший жених.

Дівчина взяла альбом із сімейними світлинами. І пів­сотні років не минуло, відколи фотографії увійшли в побут, а вже без них нічого й не згадати — тільки щасливі миті миготять у пам’яті, ото й усе.

Ось фото батька — покійний Яворський був людиною зовні суворою, і такою залишився на знімку назавжди. Хоча Софія пам’ятала його геть іншим — біля будинку разом із нею запускав паперові кораблики і кликав її: «Ходімо, доню, бо зараз попливе».

Ось матінка з батьком, ось вони втрьох, ось батько і його брат.

— Ой, а це ж Савицькі… Андрійко ще малюк, такий кумедний. Олександр… Певно, гімназист. Цікаво, я не знала, що у нас є цей знімок.

Як і чимало людей, наодинці з собою Софія любила розмірковувати вголос. Але зараз було не до пустопорожніх роздумів: з вулиці долинув дивний шум, наче розбився весь посуд у крамниці, як нещодавно в кондитерській Біленького.

— Що сталося? — Дівчина накинула на плечі шаль і вийшла на балкон. — Як на те, матінка у гості пішла. Як же невчасно, прости Господи!

На вулиці справді було неспокійно — гайдамаки гналися за якимось типом, що кинувся у провулок. Ще якісь люди, з вигляду учні ремісничого училища, перекинули навантажений віз. Потім повернулися гайдамаки, певно, так і не спіймавши злодюжку.

— То от звідки шум… Панове злодії не ховаються більше в темних підворіттях.

Договорити Софія не встигла — у двері подзвонили.

— Матінка! Ну нарешті… Засиділась, певно, у Савицьких. Здрастуйте, Андрію!

— Донечко, я не гостювала, а страху натерпілася, наче з війни повернулася.

— Здрастуйте, Софіє! — Андрій скинув башлик. — Вашу матінку я біля наших дверей зустрів.

Софія вдячно всміхнулася йому, а її мати, мовби не помічаючи більше ні Андрія, ні донечки, пішла вдягненою в кімнати. Але продовжувала розповідь, не замовкаючи ні на мить.

— Що ж це коїться? Вулицями неможливо ходити! Де поліція, де громадянська відповідальність, врешті-решт?! Суцільний безлад! Раніше Києвом можна було вночі гуляти. Та навіть хулігани з повагою грабували. Дякую, Андрію…

— Мамо! — Софія пішла слідом у кімнати. — Що сталося?

— Що?! — Мати нарешті зрозуміла, що можна зняти шубу. — Ось, тримай… Нічого доброго. Порядку немає. На вулицях п’яні мужики й мітинги. Ще й грубіянять!

Софія взяла в матері шубу і простежила поглядом, як та заходить у свою кімнату.

— Господи, Андрію, ну хоч ти мені скажи, що сталося? — Від хвилювання дівчина перейшла на «ти».

— Я випадково зустрів твою матінку на Володимирській, майже біля нашого будинку. Там після мітингу сварилися якісь чоловіки напідпитку…

— Зрозуміло. Мама, як зазвичай, перебільшує. — Софія видихнула з полегшенням і на мить збентежилась. — А в суботу що робитимеш? Зараз Вертинський із гастролями в Києві, я давно хотіла його послухати.

Андрій похитав головою.

— Я б охоче, та не думаю, що мене відпустять.

Софія невпевнено всміхнулася.

— Твій тато розлюбив пісні Вертинського?

— Батько тут ні до чого. Я записався у Студентський курінь при юнкерській школі. А в нас усе суворо.

Софія подивилася в обличчя