Олександр Павлович Бердник - Чаша Амріти

проявами, він розриває тягар гравітації, прагне звільнитись, здобути необмежену свободу.

Свобода! Лише її добували люди в плині Еволюції. Більше нічого! Не вогонь, не колесо, не машини, не ракети, не телескопи, не світогляди, не революції! То все віхи пошуків Свободи, жадоба Волі. Тягар гравітації міцно тримає нас на Землі. Ми завжди змагалися з ним. І в тій боротьбі мужніли, пізнавали саму себе, шукали розгадки. Вся Еволюція — то боротьба з гравітацією, з тяжінням. Вгору, вгору, вгору!

Жаль, що я не можу взяти тебе з собою в політ. Ти зрозумів би мої думки. В невагомості — особливі почуття. Інколи мені здається, що я виходжу за межі власного тіла, спостерігаю за собою з космічного простору. Я розповідав про таке явище Свамі. Він не здивувався, сказав, що це закономірно. При збільшенні швидкості ми входимо в сферу нових, топких енергій. Інші відчуття, інші емоції. Можлива навіть поява нових тіл, виникнення невідомих раніше функцій і органів. Дивовижний час! Перед людьми — прекрасна путь. Чи вибере воно її? Ця думка тривожить всіх мислячих людей. Недаремно ж філософський симпозіум скликають під девізом: «Куди йде людина?» Куди?

Любий Михай! Хоч я тепер в Індії — прийми вітання й від моїх. Ти полюбиш їх, вони твої щирі друзі.

Пиши. Або — ще краще — їдь до Праги. Там зустрінемося.

Ти ще хочеш знати — чому я тут, в Індії?

Прочитав у науковому виданні про дивовижні досліди Свамі. Згадав про свою обіцянку. І поїхав. Перекопався сам. Переказувати не буду. Все’дно, не повіриш. Приїдеш — побачиш.

Міцно цілую. Гаррі Ф.Соун»

Сагайдак склав листи в конверти. Встав з-за столу. Підійшов до вікна. Стало сумно. Чому? Щось невловиме, щось незриме тривожило серце.

Довгі роки він будував — старанно, вперто, невтомно — притулок своєї душі, де відкладав усе, що здавалося йому надійним, незаперечним, порядним. Він не хапав зірок з неба, але чесно, віддано працював, чемно ставився до поглядів інших, не ставав нікому на заваді. Одружився, створив сім’ю. Все, як в інших. Як в інших… А тепер налетів вітер минулого, і тріщить недолуга споруда, і тяжко Михайлові, бо з страхом бачить, що втрачено так багато часу і можливостей. Так, він віддався коханій роботі, прагнув до зірок, але чи стала праця для нього священною, чи був він чистим, самовідданим заради Істини? Ні, він не має права цього сказати! Він змовчував там, де треба було сказати, не чув там, де треба було прислухатись, підтримував там, де треба було заперечити. І павутина байдужості покрила душу, і розум теж непомітно став покриватися сірою пеленою. Важче стало мислити, мріяти, дерзати. Дерзати! Про таке поняття навіть соромно говорити.

Друзі, ви хочете мого сердечного звіту! Ви бажаєте знати, як я виконую обітницю? Що я скажу вам? Що напишу, що розповім при зустрічі? Десь я помилився. Десь поспішив скочити в бурхливий потік, який поніс мене в туман. А пізніше — байдужість, втома. Ви правду пишете, що без Неї неможливо стати Новою Людиною. Без коханої, без друга, без жінки, яка відчуватиме кожен ваш подих, кожен рух душі й серця.

Скажу відверто — я не зустрів її. Вже давно збагнув це, але мовчу, звик, не хочу ворушити, руйнувати звичного ритму життя. Але ж це лицемірство. І приходить відплата — вона десь недалеко, я відчуваю.

Як же це сталося? Коли?

Далекий сорок другий рік. Вибралися з полону, потрапили до югославських партизанів. Свамі й Гаррі поїхали до своїх, попрощавшись з Сагайдаком. А він залишився з партизанами. Ночував у печерах, під небом, у снігах. Ходив у рейди, дружив з хорватами, сербами, чорногорцями. Які то славні люди! Диво дивне, як у людей в грізний час розкривається серце, виявляючи скарби душі. Прості селяни чи лісоруби показували в боях та походах таку мужність, таку щедрість духу, яка ніколи б не прокинулася в звичайний час.

Михайло любив слухати їхні пісні. Вони нагадували рідну Україну. Той же сум навівало козацьке минуле, такий же вогняний гумор та веселощі, та ж надія на майбуття. Спільні елементи вбрання, народні звичаї та прислів’я, і найголовніше — мова. Десь у сутінках історії розділилися рідні брати, розійшлися по різних землях. Та не забуло серце братерське про єдину кров, серед бурі ворожої пізнає одне одного, і брат брату руку дає на спілку незламну, яку ніхто не розірве.

Були рани, були бої. Всього було. Та скінчилася війна. І Сагайдак повернувся додому. Його заарештували — як вийшов з полону, хто допоміг, чому залишився в Югославії?

Йому не вірили. Над розповіддю про втечу з каменоломні сміялися. А потім — обурювалися впертістю. Для чого казочки? Чому нема відвертості? Відвертість полегшить покарання. За що покарання? За таємний зв’язок з іноземною агентурою. Є відомості. Краще, щоб він признався сам. Нема в чому? Дуже сумно. Певне, він втратив у своїх мандрах на чужині останні крихти патріотизму.

Сагайдаку пощастило повідомити рідних. Йому вислали дещо з одежі, поїсти. Підтримали. Справу розбирали. Запитували в союзних державах, шукали документів. Нарешті звільнили. Дозволили їхати на Україну.

Рідне село було спалене. Половина людей знищена в час окупації, багато знайомих і товаришів не повернулося з війни. Та хати відбудовувалися, народилися нові діти. Життя брало своє…

Сагайдак поступив до університету. Хотілося здійснити стару, заповітну мрію — стати астрономом. Жив у куточку в старої жінки, платив чотириста карбованців. Вночі вставав, засвічував лампочку, полював за блощицями, роздушував їх і кидав у відро. Раненько біг на станцію, вивантажував мішки з вагонів або вугілля з платформ. Отримавши заробіток, поспішав до їдальні, наїдався на цілий день і прямував до університету. Інколи мати привозила клунок, так званий «сидір». Тоді розкошував, смакуючи разом з товаришами-однокурсниками домашню ковбасу або смажену картоплю. Всього було — холоду й голоду. Та те забулося, а залишилися в пам’яті палкі суперечки про походження Всесвіту, про далекі планети, про нові гіпотези, які потрясали фундамент сучасної фізики.

Потім аспірантура. Зустрілася Ніна. Де вони зустрілися? Здається, на якійсь вечірці в знайомих. Було