Адольфо Біой Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Достатньо одного пронози-репортера, і вже ціла країна торочить про «війну зі свиньми», — зазначив Рей.

— Не зовсім так, — відповів Данте. — «Критика» це називає «полюванням на сичів».

— «Сич» звучить краще. Недарма він символ мудрості, — заявив Аревало.

— Але визнайте, — підморгнув Джимі Аревалові та Рею, — ви воліли б називатися «вепрами».

Хлопці засміялися. Увійшла сусідка, несучи на таці чашки з кавою.

— Тихіше, сеньйори, — дорікнула вона. — Не забувайте, що в домі небіжчик.

— Його вже привезли? — запитав Відаль.

— Іще ні, та це не має значення, — відрубала сусідка. — Добра кава?

— Яка дикість, — відповів Данте. — Небіжчика везуть, а ми й бровою не ведемо.

— І що це за балачки такі про сичів і свиней? — звернувся Відаль до Джимі, розмішуючи цукор у чашці.

— Хто його зна.

— Звідки вони це взяли? Кажуть, наче старі люди — жадібні, захланні та смердючі егоїсти, — пояснив Аревало. — Геть як свині.

— А я згоден, — притакнув Джимі.

— Подивимось, якої ти заспіваєш, — застеріг його Данте, — коли вони й до тебе доберуться.

— До мене — ні, — відповів Джимі. — Я не старий. Мене всі запевняють, що я в самому розквіті сил.

— І мені те саме говорять, — озвався Рей.

— А мені вже стільки разів це казали, що й чути набридло, — докинув Данте.

— Куди тобі до нас, — роздратовано буркнув Джимі.

— Недарма ескімоси й лапландці вивозять своїх старих у тундру, щоб вони там замерзли на смерть, — сказав Аревало. — Захистити старих можна хіба жалісними сентенціями, мовляв, вони стільки для нас зробили, у них також є почуття, вони теж мучаться і так далі.

— Шкода, що молодим це невідомо, — іронічно завважив Джимі, — навіть активістам молодіжних комітетів. Тільки нам, бідолахам.

— Найгірше, — озвався гість із велетенськими руками, — це те, що їм не потрібні розумні пояснення. Їм вистачає тих, які в них є.

Увійшов низенький худорлявий чоловічок з обличчям гострим, немов голівка ціпка.

— Ви знаєте, як це сталося? — запитав він.

— Я скажу так, — мовив Аревало. — В основі цієї війни зі стариганями на користь молодих — сентиментальні фрази.

— Ви знаєте, як це сталося? — повторив новоприбулий. — Здається, його скинули на землю й затоптали ті, хто виходив і сходив з трибун.

— Бідолашний Нестор, ці виродки розтоптали його на смерть, — озвався Відаль. Із протилежного кінця вітальні високий хлопець оголосив:

— Вони вже їдуть.

— Тоді я піду собі, — сказав Еладіо. — Лишимося ми тут чи ні, сердешному Несторові це вже не допоможе.

— Ви мої боржники, — застеріг друзів Рей. — Я замовив вінок від імені всіх.

— Чи то він у тебе золотий, чи то тебе надурили, — відповів Данте, витягаючи гроші.

— Хіба я не казав тобі, Ісідро, — підморгнув йому Рей, — що вінки тепер дорогі?

По стількох роках дружби Відаль уперше опинився в Несторовій кімнаті. «Ми не ділилися особистим, — подумав він, розглядаючи фотографії незнайомих людей, — та це не вадило нам бути друзями». Зараз кожен готовий вилити тобі душу, а справжніх друзів катма, — велемудро підсумував Відаль.

— Біднесенький, як його понівечили, — мовила якась жінка.

Навіть сама звістка про загибель Нестора не вразила його так, як ці ніжні слова. «Я плáчу, як дитя, — подумав Відаль. — Або як лицемір. Ганьба та й годі».

Він заплющив очі. Не хотів, щоб останнім спогадом про товариша стало його неживе обличчя. Думав був привітатися з господинею, але донья Рехіна здавалася такою байдужою і старою, що Відаль опустив простягнуту руку й повернувся в їдальню.

— До твого відома, — озвався Аревало, — цей сухоребрий був на трибуні.

Відаль підійшов до прищавого хлопця.

— Ви бачили, як його вбили?

— Бачити не бачив. Але дещо припускаю, і свідок підтверджує.

Відаль поглянув на нього з огидою, проте запитав:

— Це правда, що його розтоптали?

— Як би його топтали, коли він сидів на самому вершечку? Знаєте, як воно було? Матч усе не починався, люди знудилися, аж тут хтось і каже: «А скиньмо якогось старого на поле?» Оце ж бо другим сеньйора Нестора й скинули.

— А син його захищав?