Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

не можу дочекатися хвилини, коли в високостях знову стрінуся з П’єтро, що стоїть поблизу твого престолу, і лице його осяяне тією усмішкою, якою вмів усміхатись лише він і яку б я назвав божественною, якби жив за часів поганської темноти!

Адже папа вважав, що Петр загинув, коли вертався з Франції до Туреччини.

Вродливий кардинал у червоній мантії з золотим поясом записав і ці папині передсмертні слова й поклав їх у теку з написом: «Paulus V., MISC.» — тобто «Miscellanea» — «Різне».

Наступником нашого папи був стариган з багатої болонської родини; пробувши намісником бога на землі два роки, він помер. Після нього на папський престол сів чоловік ще не старий, як на папу просто юнак — п’ятдесятирічний Маффео Барберіні з трьома ґедзями в гербі, яких згодом замінили благороднішими комахами — бджолами, чоловік енергійний, охочий до тривалих прогулянок на свіжому повітрі, так що завжди був у добрій формі, покровитель мистецтв і наук, особливо математики й астрології. Він був невисокий, рухливий, з темною, без жодної срібної нитки борідкою, підстриженою квадратом. Ніколи не хворів. Щоб пов’язати свою діяльність із діяльністю своїх безпосередніх попередників, він переглянув і вищезгадану теку «Miscellanea» Павла П’ятого й так познайомився з його останніми словами.

Будь-хто інший вирішив би, що то просто белькотіння старого склеротика, будь-хто інший, але не наш новоспечений папа, якому, завважимо принагідно, дісталось апостольське ім’я Урбан Восьмий. Він покликав того вродливого кардинала, що й досі обіймав посаду ватіканського секретаря завдяки обізнаності з дипломатичним закуліссям європейських дворів та стилістичній вправності в складанні булл і енциклік, і спитав:

— У вас записано, що сердега Камілло, земля йому пером, перед смертю схвально згадав якогось П’єтро. Може, ви знаєте, хто це такий?

Покійний папа до висвячення звався Камілло.

Завжди прекрасно поінформований вродливий кардинал відповів, що знає дуже добре. Йдеться про П’єтро Кукана да Кукана, про якого свого часу багато говорилось у Ватікані.

— Того Кукана, що став султановим першим радником і підніс над Європою турецьку шаблю?

— Саме так, ваша святосте, — відповів вродливий кардинал.

— І повалив Марію МеДічі?

— Так, ваша святосте, — відповів вродливий кардинал.

— І підсадив на трон Людовіка Тринадцятого?

Вродливий кардинал тільки мовчки кивнув головою.

— І, ставши герцогом Страмбським, наказав повісити мого далекого родича з Перуджі, такого собі Алессандро Барберіні?

— Про цей Куканів учинок я нічого не знаю, — відповів вродливий кардинал.

— А то один з найпохвальніших його вчинків, бо Алессандро був паскудник, шолудива вівця в нашому роду, — сказав папа. — А чого це про того Кукана нічого не чути? Він помер?

— Про це я не можу подати вашій святості надійних відомостей, — відповів вродливий кардинал. — Проте ймовірно, хоч і не напевне, що він живий, бо недавно його випустили з в’язниці в château d’lf, де він був ув’язнений за наказом французького короля чи, точніше, його фаворита. Це остання звістка про нього, що дійшла до нас.

Папа замислився.

— Треба його розшукати, — нарешті сказав він. — Я його знайду, якщо він живий. Гадаю, що сердега Камілло поводився з ним не так, як треба. Куди там було такому незграбі належно використати Куканові якості, хоча, як бачимо, Камілло добре знав про них. Ніби це з господньої волі Кукан весь час ставав поперек дороги нещасному Камілло! Дурниця. Це залежало від Камілло — спрямовувати Куканові кроки куди слід. О, як попаде він у мої руки, аж тоді стане тим, до чого був призначений і що сам не зумів здійснити: миротворцем і воїном за святе діло.

І негайно ціла армія слуг церкви, незліченні добре навчені й бистрозорі шпигуни в рясах усіх барв і кроїв, у сутанах чорних, лілових та пурпурових, а також і в мирянській одежі — міщанській, шляхетській, селянській — і навіть у жебрацькому лахмітті, серед них багато й жінок усякого віку й суспільного становища, і не лише в католицьких землях, а й у протестантських, православних та мусульманських, з волі святого отця дістали завдання непомітно, але тим пильніше розшукувати ще молодого чоловіка, який, можливо, зберіг своє ім’я П’єтро Кукан да Кукан, а можливо, й прибрав інше, як робив уже не раз; на вигляд він високий, стрункий, смаглявий, темноволосий і темноокий, вродливий, дуже вправний фехтувальник та стрілець і дотепний сперечальник. Особлива прикмета — на лівій руці нема підмізинного пальця. Якщо він живий, то, можна гадати, має високу посаду або десь у війську, як блискучий полководець, або при котромусь з європейських дворів, бо це людина винятково обдарована всілякими чудовими фізичними й духовними якостями, а тому не може надовго зникнути в сірій безіменній масі.

Як бачимо, розшукуючи Петра, папа скористався з усіх могутніх засобів, що були в його розпорядженні, бо його охопило прагнення особисто познайомитися з людиною, яка, за твердженням нещасного Камілло, не вміла брехати, і залучити її до себе на службу, як залучив один з його великих попередників, Юлій Другий, людину не менш визначну, хоч і в іншій царині, — Мікеланджело Буонарроті. Та хоч засоби його були могутні, а шпиги ревні й спритні, наслідки розшуків рівнялись нулю. Під Петром Куканем з Куканя очевидно запалася земля, тож по двох роках шукання припинили.

Минуло ще п’ять років. У тисяча шістсот тридцятому, коли Війна народів, звана ще Німецькою, а в наш час Тридцятилітньою, тривала вже дванадцять років, папа прийняв у своєму палаці великого герцога Тосканського, щоб обговорити з ним деякі важливі політичні питання: в добре поінформованих колах пішла чутка, що Густав-Адольф, король протестантської Швеції, замирився з Польщею, бо хотів мати вільні руки, щоб утрутитись у Війну народів і висадитись на німецькій землі. А потім, за вечерею, якою скінчились довгі й стомливі переговори, найсвятіший отець ніби випадково згадав Петрове ім’я. Мова йшла про людську облудність та брехливість, і папа висловився жартома: мовляв, шкода, що нема вже на світі П’єтро Кукана да Кукана, єдиної людини, яка буцімто не вміла брехати.