Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Рама?

—Вона. Ну, кажуть, тепер ждіть бомбьожки. Переночували, а на світанку й накрили вони нас. Як налетіли, як сипонули. Бо-ожечку ти мій! Що тут зчинилося. Уся ота чорна орава підхопилася схарапуджена, біжить, а куди ти вибіжиш із тієї долини? Крик, гвалт, а вони сиплять бомбами й з кулеметів косять і косять. Суцільне криваве місиво. Дивлюся, мчать у парокінь артилеристи, чешуть долиною, як вихор. Одна гармата проскакує, друга, третя. Драпають. Я — за ними. А бігати я вмію, в дитинстві жодна собака не могла від мене втекти. Обов’язково, було, дожену й палюгою обемберю. І тут я як рвонув за гарматою, догнав, упав на лафет. Вискочили з того пекла в тил уже, а тут по нас свої, заградотрядники, як кресонуть, як кресонуть з кулеметів. А ми напролом. Чую, смикнуло мене за плече, зірвало картуз… Проскочили. Збилися за горою, стали оговтуватися. Трьох мертвих привезли на лафетах. Від куль заградотряду. А мені порвало піджак, отако ліве плече пропороло в двох місцях, картуз збило і штани ззаду розшматувало до самих підштаників. «Ну, дядьку, в сорочці народився», — кажуть артилеристи. А там, над долиною горгоче й не втихає, і яроплани їхні так і рояться, так і рояться. І знаєте, повезло мені. На тій гарматі, що я вихопився з долини, заградотрядівці скосили третього номера. І гармаші взяли мене до себе тим третім номером. Так і провоював я з ними до самої перемоги. Таки ж не піхота. Поранило було в руку під Будапештом. Далі санбату не пішов, удержався коло своїх. А ті бідолахи всі отамо в долині й ляснули чорною, непереобмундирова- ною отарою.

—Кажу вам, як худобу на забій, отако нас гнали.

—Нікому простий народ не потрібен. Ні генералам, ні маршалам, ніякому барбосові. По людських трупах ішли до побєди.

—Та що ви хочете? Міста брали до революційних празників. їм слава, салюти в Москві, а тисячам матерів, жінок, діточок дрібненьких — сльози й горе на все життя.

Допізна гули дядьки, лежачи вже в хаті покотом на соломі. І їхні голоси впліталися Василькові в перший його сон, мов розбуркані джмелі. А над усім цим журливий материн голос:

—Ой, не бачити нам добра, не видати по вік-віку…

Як лягла ж понад Россю біла зима, був у них ще хліб, але так тонко, що справді хоч підмішуй у діжу снігу. Малі сідали за стіл голодні, а вставали ще голодніші. У Василька боліли ноги. З ранку ще нічого, а вже під обід вони робилися важкі, мов не свої, і не хотілося на перерві вилазити з-за парти. Біль починався, коли верталися зі школи. Він виникав у литках, було так, наче хто вдарив по них товстою палюгою, захоплював коліна, піднімався в стегна. Тупий, невпинний біль. Василько поскаржився матері.

—То в тебе від голоду, дитино. Від слабості, —сказала вона.

—І в мене болять, — сказав Гриць.

А Іван тільки похилив голову й очі одвів.

—Старайтеся менше бігати, — порадив дід. — Сидіть більше.

—Ми давно вже не бігаємо, дідусю, — озвавсь Іван.

Мати скрушно похитала головою, ховаючи сльози в очах:

—Ну, що мені з вами робити? Що мені робиточки?.. Скоро ж і того, що є, не стане.

Діти слабли на очах у вчителів, часто падали на уроках у обморок. Першокласники криком кричали у вбиральні від запорів, бо їли дома хліб з підмішаною корою дерев, товченими осердями з кукурудзяних качанів, а то й половою. У відгородженому ширмою куточку коридору стояв бачок з водою, лежало мило, і вчителька вирятовувала малих тим милом та водою од нещастя. У багатьох дітей попідпухали очі, а обличчя зробилися сірі, брезклі, аж зеленкуваті.

Серед зими мати і баба призналися дідові:

—Усе. Борошна зосталося на двічі спекти хліба. Так що робити? Пекти чи дивитися?

Дід аж на лиці перемінивсь:

—Як на двічі?.. Треба ж було надовше розтягати.

—А то ми не розтягали? — сказала баба. — Он уже на дітей страшно глянути.

Заскреготів дід Йосип зубами, покрутив головою:

—Придержте борошно, щоб було хоч суп чим запускати.

Та не було вже з чого й суп стулити.

—Полізь, Іване, на горище, збери отамо коло димаря лушпайки з картоплі. Я просушувала для нашої Катьки. Вона тепер і сіном обійдеться.

Іван набрав з півмішка лушпайок.

—Там і ще трохи зосталось, — сказав.

Розтанули й лушпайки, кінчилося й борошно. І тоді в розпачі дід зарізав козу. Пішов по Голосіївці, Гамарні, Калашниках, напитуючи столярної роботи. Зговорився в одних людей аж у Хмільній поробити вікна. Тиждень майстрував і харчувався в них та ще й пуд жита приніс додому.

Наприкінці зими почали варити в школі обіди. Давали все той же, що й дома, ріденький суп, запущений борошенцем, іноді ще й із пшоном, і по тоненькій скибочці чорного хліба. Школярів це трохи піддержувало, а дорослі та Меланя й Галя зовсім охлявали.

Якось Василько, пересиливши себе, приніс додому свою пайку зі школи й розломивши надвоє, дав дівчатам. Вони пожадливо, мов галченята, накинулися на хліб. Після того Меланя й Гадя щодня голодними очима зустрічали Василька, і він хоч крихту, та старався принести їм. Так він витерплював кілька днів, а в суботу не зміг. Не зчувсь, коли та скибочка розтанула в його руках. Ішов додому й боявся подумати, як переступить поріг хати, і його зустрінуть голодні очі Мелані й Галі, в яких буде світитися надія й очікування.

У відчаї Василько, проходячи повз хату бухгалтера колгоспу, в якій саме топилося й разом з димом пахло борщем, присмаченим засмажкою