Емерсон Т. Брукінґ - Війна лайків

тунісець Мухаммед Буазізі. Упродовж десяти років він щоранку штовхав свій візок до міського ринку, продаючи фрукти, щоб допомагати матері-вдові та п’яти братам і сестрам. І щоразу йому доводилося сплачувати побори поліції, віддаючи данину різновиду дрібної корупції, що виникла протягом двадцятилітнього правління диктатора Зіна аль-Абідіна бен Алі. Однак 17 грудня 2010-го Буазізі урвався терпець. Після того як поліція конфіскувала його крам, а йому відмовили в розгляді скарги, він став біля місцевої урядової будівлі, змочив одяг у розчиннику для фарби та підпалив себе.

Повідомлення про самоспалення хлопця швидко заполонили акаунти тунісців. Зневіра Буазізі через корупцію була знайома ледь не кожному в країні. Дисиденти почали організовуватись онлайн, планувати протести та масові страйки. У відповідь бен Алі влаштував розправу, наказавши снайперам розстрілювати людей з дахів. Однак замість того, щоб відступити, деякі протестувальники дістали смартфони. Вони зібрали жахливі відео смертей та мук і поширили їх десятки тисяч разів у Facebook та YouTube. Протести перетворилися на масове повстання, і 14 січня 2011 року бен Алі утік з країни.

Невдовзі ця пожежа перескочила державні кордони. Хоча єгипетський диктатор Хосні Мубарак наказав цензурувати події в Тунісі, Ваель Ґонім, 30-річний менеджер Google, використав Facebook, щоб організувати аналогічні протести в Каїрі. Коли вийти з ним на протестну ходу пообіцяли онлайн перші 85 тисяч людей, журнал Time запитав: «А чи не станеться в Єгипті Facebook-революції?» Таки сталася. Цівка продемократичних протестів перетворилася на справжню повінь. Сотні тисяч демонстрантів не побоялися сльозогінного газу та куль і вимагали від Мубарака відставки. Його тридцятилітньому правлінню протягом лічених днів настав кінець. У геополітичному еквіваленті Єгипет став вільною країною за мить.

Радісний Ґонім віддав належне тому, що відбулося. «Революція почалась у Facebook, – сказав він. – Ми запостили там відео, яке протягом кількох годин поширили 60 тисяч людей. Я завжди казав: якщо хочеш звільнити суспільство, просто дай йому Інтернет». А ще Ґонім стверджував: «Одного дня я хочу зустрітися з Марком Цукерберґом і подякувати йому». Інший єгипетський революціонер віддячив засновнику Facebook у більш незвичайний спосіб – назвав свою первістку Фейсбук.

Незабаром політичні збурення досягли Сирії, Йорданії, Бахрейну та ще десятка країн. У Лівії та Ємені диктатори, які десятиліттями правили, жорстко контролюючи населення і джерела його інформації, побачили падіння своїх режимів протягом лічених днів. Фанати технологій вітали те, що невдовзі назвуть Арабською весною, як початок глобального руху, що покладе край владі авторитарних режимів по всьому світу. Можливо, навіки.

Схоже було, що Арабська весна – це ідеальне втілення можливостей Інтернету. Соціальні мережі висвітили таємні злочини, завдяки яким диктатори так довго пробули при владі, і запропонували ефективні нові засоби мобілізації людей. За словами технологічного письменника Клея Шіркі, соцмережі дозволили активістам «організовуватися без організацій». З допомогою подій Facebook та хештегів Twitter протести зростали швидше, ніж поліція могла їх придушити. Щоразу як автократи відповідали насильством, спільноти писали про потерпілих, смерті яких розпалювали нову хвилю обурення. Було схоже, що свобода крокує скрізь, керована тим, що Роджер Коен із New York Times звеличив як «визвольну силу соціальних мереж».

Утім, упевнені в цьому були не всі. Найбільше невдоволення виявляв Євгеній Морозов. Народжений у 1984 році в Білорусі, державі колишнього Радянського блоку, він виріс в умовах, де диктатор тримався за владу близько трьох десятиліть. Як і його однолітки, Морозов оптимістично вбачав в Інтернеті новий засіб завдати удару авторитаризму. «Блоги, соцмережі, вікі… Ми мали цілий арсенал зброї, і, схоже, набагато потужніший за поліцейські кийки, камери спостереження та кайданки».

Але цього, схоже, було недостатньо. Активісти не лише не зуміли просунутися далі. Вони, на свій жах, помітили, що уряд почав напосідати. Технічно безграмотних бюрократів витіснило нове покоління управлінців, що розуміли алгоритми роботи Інтернету не гірше, ніж протестувальники. Вони більше не ігнорували онлайн-осередки. Натомість захоплювали їх, не лише відстежуючи дисидентів, але й використовуючи ті самі канали, щоб поширювати пропаганду. Найтривожніше, що їхня тактика працювала. Через кілька років після того, як перші інтернет-революції запустили диктаторам дрижаки по спині, білоруський режим фактично тільки посилив тиск.

Морозов переїхав до Сполучених Штатів й уважніше придивлявся до мрійників Кремнієвої долини, які, на його думку, спрямовували людей не туди. В уїдливій книжці «Мережевий обман» він ужив новий термін – «кіберутопізм». Євгеній засудив «пристрасну віру у визвольну силу технологій», яку погіршує «вперта відмова визнавати недоліки цих технологій». Коли книжку опублікували в розпал Арабської весни, ті, кого Морозов критикував як «кіберутопістів», його висміяли. Якщо тільки-но звільнені народи в буквальному сенсі називали на честь соцмереж своїх дітей, то хто міг сумніватися в добрих намірах онлайн-активістів?

Однак, як стало зрозуміло згодом, Арабська весна не провістила перших кроків глобального демократичного руху на основі Інтернету. Радше вона стала верхньою планкою цього руху. Багатообіцяльні революції пригальмували й згасли. У Лівії та Сирії цифрові активісти невдовзі спрямували свої таланти на ведення руйнівних громадянських війн. У Єгипті дитина на ім’я Фейсбук виросла в країні, що швидко повернулася до авторитарного уряду – нового режиму, ще репресивнішого, ніж за Мубарака.

По всьому світу інформація ставала вільною. Однак без обмежень розвивалася і хвиля авторитаризму, що використовувала соціальні мережі на шляху повернення до репресій, цензури й навіть насильства. Унікальну силу Інтернету викривили й перекрутили на сторону злочинності. Щиро кажучи, демократичні активісти не мали до Інтернету особливих претензій. Вони просто випробовували його вперше.

Контроль сигналу

Лю щойно приїхав до китайського міста Вейфанґ. Місцевих традицій юнак не знав. Одного запашного серпневого вечора він побачив на площі танці. Це було схоже на розвагу, і Лю – втомлений іще одним днем пошуку роботи – вирішив приєднатися до дійства.

Надто пізно він зауважив сміх та тицяння пальцями, смартфони, що його знімали. Він усвідомив, що майже всі інші танцюристи були жінками середнього віку. Лю втік із площі, згораючи від сорому. Його страшенно непокоїло, що люди поширюватимуть його фото онлайн та висміюватимуть. Тож він зробив єдине, що мало для нього сенс: вирішив знищити Інтернет.

Лю почав нишпорити містом, шукаючи приймачі оптичних кабелів – великі ящики з дротами, що передавали інтернет-дані окремим користувачам. Щойно знаходив, Лю ламав їх і відривав приймачі рукою. Допоки його не схопили, він завдав шкоди на 15 тисяч доларів. Хлопця відправили до в’язниці, але Інтернет – хоча й тимчасово порушений в окремих районах Вейфанґа – продовжував працювати. Ми знаємо це тому, що прочитали про все це в онлайн-повідомленні, яке облетіло світ.

Хоча Лю й провалив свою місію, його ідея мала сенс. Зрештою, Інтернет