Ніка Нікалео - Любові полум’я

class="p">— Я не знаю… Вони вже почали готуватися до весілля. Замовили ресторан, шлюб. Я вже шию плаття.

— О-ой, велика справа! Плюнь на все! А плаття продай! — ніяк не вгамовувалася Оксана.

— Це погана прикмета, — заперечує їй Віола.

— Заміж виходити без кохання — ось погана прикмета! А ти про якусь шмату! Що ти, як зомбі? У тебе своя думка є?!

— Це і є моя думка. Ми з батьками усе вже обговорили. Я виходжу за Андріана, — відповіла Віола і, ніби стрепенувшись, сказала: — Все, закрили тему. Ти ліпше мені розкажи як закінчився вчорашній залік з музичної літератури…

«Напевно, треба було тоді дослухатися до слів Оксани, до свого серця», — кружляла тепер у душі Віоли болісна думка.

Андріан був дуже чуйним і уважним, заробляв непогані гроші, всього лише починаючи свій бізнес. Для Віолиних батьків це був аргумент. «Чоловік повинен перш за все утримувати свою сім’ю», безапеляційно казали вони. З таким поглядом складно не погодитися. До того ж помітили, що хлопець непоганий, спокійний, надійний. Якраз повна протилежність їх доньці. Усе ніби й справді складалося, але все ж було негаразд.

Несподівано задзвонив телефон. Віола миттю вхопила його, щоб не розбудити Орисю. Викликала Катя.

— Привіт, Катрусю! Як справи? — пошепки.

— Мала вже спить? Ти можеш говорити?

— Так, я зараз вийду на кухню.

— Андріан теж спить?

— Ні, він затримується на роботі. У них там щось на сервері полетіло. Не знає, коли повернеться. Мабуть пізно, — поставила на плиту горнятко, в яке налила молоко.

— Знаєш, я щойно перегорнула останню сторінку «Століття Якова». Ти читала?

— Так, це ж Лис, Володимир, здається. І…

— Я в повному захопленні, — розкрила своє враження, Катя.

— Так, потрясний роман. Ця книга напевно варта Шевченківської премії, — підтвердила Віола.

— Може, але мене зацікавив інший момент, — зізналася подруга. — Ти теж мусила на ньому застрягти. Я про повію Зосю. Пригадуєш?

— Ні, а що це за персонаж?

— Ну, та, котра знехтувала залицяння благородного польського генерала. І пішла заміж по любові.

— А… Ну, звичайно, я це пам’ятаю. Лише її ім’я забулося.

— Ну, наскільки я зрозуміла, це реально змальовані події. І насправді вона пішла за своїм коханням.

— Боже, Катрусю! Я і так собі не знаходжу місця, а ти…

— А я тобі бажаю розквітнути!

— Я знаю, але… Я не вмію вести подвійні ігри. Це — гидко і нечесно.

— Так-так, я вже це чула, хотіла тільки поцікавитися чи ти не змінила своєї думки. Чи все по-старому?

— Ну, десь так, як ти кажеш, — зізналася Віола.

— Зрозуміло. Слухай, невже тобі не хочеться виборсатися із цієї плутанини? Із цих традиційних життєвих устоїв, на яких по-суті і тримається шлюб? — засипала запитаннями Катя.

— Ну, усі ж так живуть.

— Хто це усі? — здивувалася подруга.

— Катрусю, — зітхнула Віола. — Раніше, я думала, що існують якісь зразкові пари, щасливі шлюби. Але я цього так і не побачила. Не вірю в те, що може бути інакше. А те… що я відчуваю… це, — вона запнулася, — усе решта неприпустиме, воно обов’язково буде покаране і це треба спокутувати. Це ж усталені норми моралі.

— Люди самі собі вигадують мораль. Це — все для маси, якій потрібен дороговказ. У тобі величезний потенціал, ти володієш талантом. Для обраних людей немає норм і правил. Вони самі їх і порушують. Що тобі до чиєїсь думки?! Хіба це вони страждають? Хіба вони допоможуть, коли щось станеться не так, як ти малюєш в уяві своє майбутнє?

Молоко закипіло, Віола помістила горнятко остуджуватися у каструльку з холодною водою і, помішуючи ложкою, пришвидшувала процес.

— Усі терплять, Катю. Переважно жінки і жертвують собою заради сімейного благополуччя, — парувала у відповідь.

— У тебе благополуччя? Ти щаслива?

— Ні.

— Хіба ж немає таких, що не терплять?! Таких, що дозволяють собі бути щасливими, або ж, навіть, щоб їх терпіли? — розсміялася подруга. — Є! І я живий тому приклад. Раніше таких було небагато і вони завжди були осуджувані, неприйняті суспільством. Вважалися феміністками, самозакоханими самодурками, кар’єристками, які кинули виклик не тільки своїм чоловікам, а й усьому соціуму. А тепер ми просто самодостатні жінки. Ми самі вибираємо свою долю і, зауваж, щасливу долю. А де твоє щастя і благополуччя, яке ти буцімто бережеш. Де?!

Віола задумалася: не була феміністкою, вона всього-на-всього закохалася… Збагнула, що нещасна в шлюбі з Андріаном, зрозуміла, що живе за інерцією. Пливе, як та хмаринка, навігатор у якої вітер. Ні, насправді, увесь час намагалася самоутверджуватися: постійно брала участь у регіональних конкурсах і фестивалях, їздила на гастролі… Але чомусь жодного разу так і не перемогла.

— І Віктор, наче вже забув про мене. Ніяких порухів з його боку…

— Боже мій, Віолко! До чого тут він! Ти що, не розумієш, що справа зовсім не у ньому, — збурилася від нерозуміння. — Тобі потрібна свобода. Простір і перспектива для просування уперед.

— Знаєш, нещодавно зі мною щось таке сталося. Не знаю, як це пояснити. Я ніби побачила свою сім’ю зі сторони, наче чужими очима. Ніби хтось могутній витяг мене з тіла, і поставив збоку. І я змогла помітити у нашому житті ті речі, які просто не могла бачити, бо постійно переконую себе, що у нас ще все попереду, що все гаразд. Ти мене слухаєш, Катрусю?

— Я чую-чую, Віоло, — нарешті проявила ознаки своєї присутності подруга. — Просто я дуже здивована. Це дуже рідкісне явище, коли людина сама може себе так побачити! Для цього пацієнти проходять спеціальні курси, є така методика. А ти сама?!

— Так. Розумієш, я побачила, що холоднокровний Андріан завжди занурений у свої комп’ютерні програми, повністю задоволений з того, що має. Він, ніби застряг на якомусь етапі свого життя, і не має бажання рухатися далі. Його повністю влаштовує також і моя сьогоднішня роль. Не має наміру підштовхувати мене, сприяти моєму професійному зростанню.

— Він розуміє, що ти ще більше віддалишся від нього, — пояснила психолог.

— І ще я не побачила, не відчула у ньому того захопленого хлопця, яким видавався до одруження. А поруч молода та енергійна жінка, що поступово в’яне у домашніх турботах. Приділяючи цьому значно більше уваги, ніж треба. Вона теж застоялася і не розвивається, — сказала це із глибоким розчаруванням і гіркотою. — Ні світлих теплих почуттів, ані спільної мети у тій сім’ї я не помітила. Мені стало так болісно шкода цих двох чужих людей, що пробіг мороз шкірою.

Віола зробила кілька ковтків молока, що вже охололо.

— Віолко, знаєш, я так скажу. У тобі клекоче потужний вулкан енергії, невикористаний творчий потенціал. А ти