Марина Гриміч - Варфоломієва ніч

двох опозиційних партій будуть наглядати за підрахунками й один за одним з особливою ревністю.

Удруге переполох знявся, коли ще одна активістка подзвонила й повідомила, що М. Разіна сьогодні бачили на базарі. Він бесідував з народом.

Що робити? Писати кляузу у виборчу комісію за порушення закону про вибори? Однак чи то настрій був не той, чи зрозуміло було, що в окружній комісії зроблять усе, щоб не дати розголосу цій справі, вирішили не заїдатися і не псувати собі настрій. Проголосували всі «за», один Варфоломійович – «проти». Його умовляли не нервуватися, а спокійно перетравити чудовий обід. А Ідея Іванівна взагалі подала ідею відключити телефон. Слава богу, вона додумалася подати цю ідею не Варфоломійовичу, а його дружині на вушко. Що було виконано з глибокою конспіративною майстерністю.

Варфоломійович дуже дивно їв. Тарілка в нього лишалася повною, проте звуки брязкання і скреготання столових приборів об сервіз примушували здригатися навіть тих, хто мав найміцніші нерви. На що Ідея Іванівна як лікар порадила на вушко дружині Варфоломійовича заварити чоловікові заспокійливий чай. Травки довго не діяли на старого ветерана. Ідея Іванівна подумала було, що треба б підсипати в чай щось міцніше, проте десь через годину Варфоломійович стих.

Колективна трапеза зближує людей. Це не секрет. Навіть у племенах тубільців спорідненість по їжі є набагато важливішою, аніж біологічна. І, треба сказати, вони таки мають рацію, ці тубільці. По собі знаю: сідаєш за стіл із чужими людьми, а встаєш – з рідними. Досі найважливіші бізнесові угоди укладаються за бізнес-ланчами, а найважливіші політичні угоди – на фуршетах. Ось і вони сиділи – такі близькі й рідні. Сиділи і їли. їли й ріднилися.

В усіх був досить непоганий настрій. Чомусь ніхто не сумнівався у прихильності долі, у близькості перемоги. Навіть нервовий Варфоломійович – і той, здається, більше інсценував дражливість і незадоволення, аніж насправді був таким.

Тож спочатку ніхто навіть не звернув уваги на специфічний вираз обличчя свого молодого улюбленця – Павла Івановича Печеніга. А хто й звернув – усе списав на важливу в його житті подію, що сталася цієї ночі.

Однак наш молодий герой усе похмурнів і похмурнів, а в найвідповідальніший момент – а саме під час десерту – досить рішуче оголосив:

– Я знімаю свою кандидатуру. Ніхто нічого не зрозумів:

– Що? – в один голос перепитали всі.

– Я не хочу балотуватися.

Після хвилини мовчанки всі, знову ж таки в один голос, затарабанили:

– Що це тобі стукнуло в голову?

– Чого?

– Як ти можеш, коли перемога на носі?

– Не переймайся, це нерви!

– Пашок, не роби цього! Заради мене!

– Іди проспися!

– Поміряйте йому темперетуру!

Не має навіть значення, кому належала яка фраза. Головне, що за столом стало дуже гаряче. Навіть торт «П'яна вишня» – гордість господині – не справив належного враження.

Павло Іванович підвівся з-за столу і рішучим кроком рушив до виходу.

Жіноцтво заверещало, а чоловіки схопилися з місць і перегородили вихід. Павло Іванович мужньо боровся, однак оборона вхідних дверей була не менш героїчною, аніж оборона Дніпра.

– Пустіть мене! Пустіть! – намагався підвищити голос Печеніг, однак йому це не вдавалося. Після п'ятихвилинної сутички наш молодий герой безсило впав на диван і закрив обличчя руками.

У кімнаті запанувала тиша. Чоловіки про всяк випадок не сідали на місця, а стояли напоготові, щоб у будь-який момент вступити в нерівний (як для Пашки) бій.

Здається, Павло Іванович уже не збирався бунтувати проти більшості.

Мовчанка тривала досить довго. Тишу порушила тьотя Роза, яка з притаманною їй делікатністю сказала:

– Ніколи б не подумала, що гра в тетрис так може вплинути на психіку.

Усі звернули свої погляди на Тетяну Горошко. В них можна було прочитати німе запитання, осуд, нерозуміння і різні подібні емоції.

Однак вона й без того палала, як комуністичний стяг.

Не знаю, чим би закінчилося те споглядання, якби не озвався наш молодий герой:

– Що я роблю? Куди я пхаюся? Хіба воно моє? Який з мене політик? Я хочу жити нормальним життям. Не боротися ні з разіними, ні з мразіними. Не розігрувати роль спасителя! Я хочу любити, жити в маленькому провінційному містечку, виховувати дітей, вирощувати груші і щороку робити консервації.

У кімнаті панувала тиша. Лише дідусь спокійно плямкав.

Присутні напружено вдумувалися у сказані слова, але ніхто нічого не розумів. Бо перебували не на тій хвилі.

Наш молодий герой, побачивши в очах оточуючих прірву нерозуміння, продовжив свою думку:

– А вечорами хочу читати книги…

– … і дивитися телевізор… – непевно додала Ідея Іванівна.

– Так! Уяви собі: і дивитися телевізор!

– … лежачи на дивані в піжамі… – обережно продовжила гру Ідея Іванівна.

– Чому обов'язково в піжамі? – чомусь образився Павло Іванович. – Можна і в халаті!

– А можна і в сімейних трусах! – іронічно зазначила мамочка.

– А що поганого в сімейних трусах?

Після цієї фрази Павло Іванович підхопився з дивана і повторив спробу взяття живої фортеці. Спроба знову виявилася невдалою.

Ось тут, мушу зазначити, любий читачу, Ідея Іванівна абсолютно не має рації. А й справді! Що поганого в сімейних трусах? Зараз випускають такі гарні екземпляри – просто чудо! Наприклад, купуючи своєму чоловікові труси із Сайта Клаусами і зеленими ялиночками, жінка може бути цілком певна, що він у них до коханки не піде. Це ж вирішення стількох сімейних проблем! Так що я зовсім не розумію іронії Ідеї Іванівни. Цікаво, до речі, а що дядечко Ґіві носить замість сімейних трусів?

Це саме питання, здається, дуже схвилювало самого дядечка Ґіві. Бо він теж дуже прискіпливо дивився на свою кохану:

– Дарагая, при чем здэсь симэйные трусы? Если ты против их, зачэм ты мнэ ых дарышь?

– Ґівічок, справа не в трусах, а в принципі! Я його народила і виховала не для обивательства!

– Ага! – не на жарт образився дядечко Ґіві. – Значит, я абивател!

– Ні, ти мене неправильно зрозумів… – зам'ялася жінка.

– Я всё правилна зразумэл.

– Ну добре, я погарячкувала! Беру свої слова назад! Але дядечко Ґіві ходив по кімнаті навколо столу й обурено

говорив грузинською мовою.

Ідея Іванівна стала покірною-препокірною. Це дало повий поштовх Павлові Івановичу.

– Я ненавиджу цю брудну справу – політику! Я ненавиджу брехати, обманювати, зраджувати. Я хочу бути, як ви. Кожен з вас має свою справу, має спокійну совість, має незаплямовану честь. На що ви мене штовхаєте?

– А ти будеш чесним політиком… – непевно сказав Варфоломійович.

– Такого не буває. Не-бу-ва-є! Тобто, звичайно, буває… Але такі політики неживучі.