Дмитро Джангіров - Іміджмейкер із Москви

Артурчик, повагавшись, несміливо зауважив:

– Шеф, извините за дерзость, но я не припомню случая, чтобы мы делали выводы из своих ошибок.

– Запомни, Артур, это дурак учится на своих ошибках, а умный имиджмейкер делает выводы из ошибок своих клиентов, – суворо, повчальним тоном сказав іміджмейкер.

У двері нерішуче постукали. До кімнати увійшов Сливка.

– Радий вас бачити, пане Богдане. Скоїлося щось незвичайне? На вас просто обличчя немає… – співчутливо запитав політтехнолог.

Сливка розгублено плюхнувся в крісло і з розпачем промовив:

– Мені терміново потрібна ваша порада. Ви вже, мабуть, бачили цю ганебну провокацію в «Таварище каммунисте»?

На що Нестор Євграфович відреагував несподівано експресивно і рішуче:

– Я не читаю комуно-шовіністичних видань! Артуре, може, це ви читаєте? – суворим тоном поцікавився він у помічника.

– Никогда в жизни!! – віддано випалив ассистент.

Сливка тяжко зітхнув і простягнув газету.

– Я теж її ніколи не читав, але сьогодні цю гидоту кинули у кожну поштову скриньку, – сказав він.

Іміджмейкер із бридливою гримасою переглянув надрукований матеріал:

– Так-так… – сказав він, уважно читаючи статтю.

– Бар «Блакитна жаба»… Полностью утратив человеческий облик… грязно приставал к официанту… дебоширящий извращенец… оказался Богданом Сливкой… Справді, яка гидота! – гнівно вигукнув політтехнолог, дочитавши статтю. Передаючи газету помічнику, він запитав: – Артуре, а ви що скажете з приводу цієї червоної провокації?

Асистент зиркнув на заголовок і, ретельно зваживши свою відповідь, поділився своєю думкою:

– Мне кажется, что это ответ левых на спецвыпуск «Вечірнього Міста» с компроматом на Симорозенко…

Сливка підхопився з крісла і гнівно вигукнув:

– Але ж в нас був науково обґрунтований національно-свідомий чорний піар!! А в них – брутальна червона фальшивка!!

Частина 8

Пролог

Пізньої ночі у Київському небі вдарила гроза. Поривчастий потужний вітер бився у подвійні вакуумні шиби, намагаючись увірватися до затишної теплої спальні іміджмейкера. Весна під гуркіт грому танцювала з дощем свій божевільний березневий танок – перший у цьому році, – святкуючи відвойовані у зими засніжені морозні володіння. Нестор Євграфович довго не міг заснути – ані рахування, ані автотренінг не допомагали. Дрімаючи, політтехнолог думав про велич природи, про своє непросте місце та роль у процесі світобудови. Раптом, попри завивання стихії, вухо політтехнолога вловило тупіт і човгання чиїхось важких кроків, що долинали з коридору. За мить у двері його номера хтось несамовито загупав кулаками і ногами. Політтехнолог підхопився з ліжка і очманіло озирнувся на вхідні двері спальні: Гупання знову повторилося.

– Артур! Артур Андреевич!! Который час?! – вигукнув він і увімкнув світильник, намагаючись прийти до тями і метикуючи, якого дідька і в яких таких невідкладних справах могло принести серед ночі.

Асистент, який уже давно та солодко спав сном немовляти і не чув гупання у двері, спросоння злякано зазирнув до шефової спальні, підніс до очей свій наручний годинник, продер очі і позіхаючи, безрадісно повідомив:

– Третий час, Нестор Евграфович! У нас что, конфиденциальная встреча с клиентом?

У двері знову загрюкали ногами – ще дужче, аніж раніше. Заспані Артурчикові очі миттєво розкрилися і заокруглилися від жаху.

– Артур, посмотри, кто там! – пошепки попросив іміджмейкер.

Асистент навшпиньки наблизився до вхідних дверей і подивився у вічко. Він встиг побачити, як хтось за дверима націлює на його око дуло пістолета. Наступної миті пролунав постріл. Артурчик, схопившись за око, осів на підлогу. Іміджмейкер завмер від жаху і стояв у халаті посеред гостьової кімнати. Раптом двері впали на підлогу, точніше – на скривавленого Артурчика, і до номера увірвалися троє абреків – у газирях, папахах, із гвинтівками та кинджалами. Вони стояли на Артурчикові і погойдувалися на дверях з багатостраждальною табличкою іміджмейкера. Артурчикові ноги, які виглядали з-під дверей, кілька разів конвульсивно смикнулися і завмерли. З усього було зрозуміло, що гості жадали крові. І саме його крові – Нестора Євграфовича. Задкуючи і судомно намагаючись опанувати ситуацію, політтехнолог, Дуже заїкаючись, запитав у непрошених гостей:

– С-с-с к-к-кем имею че-че-че-сть?

Молодший із абреків насупив страшні чорні брови, його очі зблиснули несамовитою люттю. Із традиційним і до болю знайомим східним акцентом він грізно вигукнув:

– Ты еще издеваешься, сын белого ишака и черной гадюки!! Откуда у тебя честь?!

– Правильно, брат! – підтримав молодшого середущий абрек і додав від себе: – У этого четырехглазого скорпиона нет чести! А еще у него нет ума и совести!

Старший абрек суворо мовчав. З його вигляду одразу ж було зрозуміло, що на руках джигіта немало людської крові – і напевно, крові людей, набагато безгрішніших та безневинніших, ніж іміджмейкер. Нестор Євграфович відчув, що невдовзі ці руки цілком можуть омитися і його кров'ю. Все ще задкуючи, немов від диких голодних звірів, він неймовірним зусиллям волі намагався опанувати свій страх і видаватися якомога спокійнішим. Старший кровожерливий абрек зіскочив із дверей на підлогу і, побрязкуючи в піхвах кинджалом, тихо і повільно промовив:

– Не горячись, брат. Мы же – не бабы на базаре. Мы пришли не ругаться, а восстановить справедливость.

Політтехнологу стало моторошно – і саме від цього бажання джигітів – «восстановить справедливость». Намагаючись бути приязним і перевести тему в ділове русло, він запопадливо звернувся до грізних гостей:

– Товарищи кунаки!!

Молодші брати зіскочили з Артурчика і схопилися за кинджали.

– Ну-у, господа абреки! – поправив себе Нестор Євграфович. – У меня как раз есть прекрасный политический проект по восстановлению справедливости и возрождению солидарности!!

Іміджмейкер кинувся до стола і почав метушливо ритися у шухлядах. Однак, щось відшукати в паперах, розіпханих по папках його помічником, міг тільки його помічник. Завбачливо оминаючи абреків, Нестор Євграфович наблизився до Артурчика, який, як з'ясувалося, не помер. Мало того, йому якимось чином навіть удалося виповзти з-під дверей і відповзти до стіни. Шеф благаюче дивився на свого асистента, з нетерпінням очікуючи, доки той прийде до тями. Після кількох невдалих спроб Артурчик нарешті зайняв сидячу позицію і, тримаючись за око, тихенько і жалібно поскулював. Іміджмейкер поклацав пальцями, намагаючись привернути увагу свого помічника. Той насилу звів голову – з його розбитого носа скапувала цівкою кров, око запливло величезним синцем – і повіки на цьому оці не розтулялися. Втім, попри все, вірний помічник несподівано заговорив:

– Нестор Евграфович, в нижнем ящике слева… – тільки і встиг промовити помічник, бо молодший абрек вихопив пістолет і знову вистрілив у його бік – голова асистента безсило похилилася на груди.

– Спасибо, Артурчик, – подякував шеф, Щоправда, не поглянувши у бік помічника. Тремтячими руками він дістав із шухляди папку і, відшукавши потрібний