Мор Йокаї - 20 000 років під кригою

збирався проникнути до льодової печери. Але виявилося, що це провалля теж залите водою, і з льодової печери також мчить шалений потік.

Звідки ця повідь? Я ніяк не міг збагнути. Адже тепло з малахітової печери не могло розтопити стільки льоду. Певно, крига тане від чогось нагорі. Але від чого?

Та хіба не все одно? Адже я однаково не можу дістатися туди. Мушу, на сором, повернутися назад.

Тепер я справді в полоні. Прорвався через вогонь, скелі, вибухові гази, а проти води не поможе мені ні наука, ні сила. Мушу чекати тут, поки розтане і стече вся велетенська маса льодової печери.

Повернувшись у печеру, я почав підраховувати, скільки гектолітрів води виллється з льодової маси, ширина якої чотириста метрів, довжина — п'ятсот метрів, товщина — сто п'ятдесят метрів? Скільки кілограмів важить така кількість води? Скільки гектолітрів води протече при такій вазі через щілину в метр висотою і сімдесят п'ять сантиметрів завширшки? Скільки годин потрібно, щоб стекла вся вода? На скільки часу вистачить моїх запасів харчів? Виявилося, що харчів невистачить.

Нагама здивовано дивилася на мене, схилившися мені на плече, та все допитувалася, що то за лінійки й стовпці я малюю.

Я пояснив їй, що далі йти ми не можемо. Ми тут ув'язнені. Вона поцілувала мене й усміхнулася.

Потім, зрозумівши, що тут ми витратимо багато часу, Нагама почала шукати собі якесь заняття. Прив'язавши блискучі мотки азбесту до кужеля, вона напряла ниток, сплела з них одяг для прабатька і загорнула його від ніг до голови.

Старий дуже зрадів, коли Нагама одягла на нього кунтуш. Він став схожий на шляхетного патріарха. В доброму настрої поцілував прабатько Нагаму в чоло.

Коли старий розчулився, Нагама почала лащитися до нього, поки не виманила велику таємницю. Коли ж дізналася про все, то, переможно блиснувши очима, шепнула мені на вухо:

— Є інший перехід!

— Так Ламек сказав? Невже? Де? — допитувався я.

Нагама, хитруючи, відповіла, поклавши руки на мою голову:

— Ти все можеш! Знайди!

— А він не скаже?

— Заборонено.

— Хто забороняє?

Нагама поклала на вуста вказівний палець, потім високо підняла його.

Добре, батьку! Я покажу тобі, що все можу! Якщо є інший вихід звідси, то я знайду його, знайду! Клянусь!

Печера «Нептунових келехів»

Я міркував так.

Коли з цієї печери є десь інший вихід, термометр має неодмінно це показати. В натопленій кімнаті поблизу вікон чи дверей термометр показує завжди іншу температуру, ніж на протилежній стіні. Я простежив за показниками термометра в різних місцях. Але прилад показував скрізь однаково.

Я морочився з марними розшуками, а старий тимчасом глузливо посміхався з моєї невдачі. Цей фанатик скоріше з насолодою загине тут разом з нами, та не зрадить того, що йому забороняє фанатична віра.

При кожній моїй невдачі він співав гімни, а коли голос його зовсім зривався, Ламек сичав, як стара, розбита шарманка.

Весь цей час моя Бебі спокійно сиділа на великій малахітовій скелі. Одного разу, коли я проходив біля неї, Бебі широко позіхнула. Певно, їй набридло спостерігати мої даремні намагання.

«Ех, — майнула думка, — а що коли б обстежити цю малахітову скелю?»

Приклав я термометр до підніжжя скелі і став перед ним на коліна. Але за п'ять хвилин вже скочив на ноги — рівень ртуті значно понизився.

— Тут! — гукнув я, вдаривши об скелю залізним ломом.

У відповідь пролунав хрипкий вигук старого. Це був відчайдушний зойк, схожий на ревіння звіра у хвилину смертельної небезпеки.

Я відгадав його таємницю.

Відчай старого підтверджував, що я на вірному шляху.

Нагама підбігла до старого, а Бебі зіскочила з малахітової скелі й, весело витанцьовуючи довкола мене, з усієї сили дряпала скелю, що аж залишалися сліди кігтів. Я сунув залізного лома під малахітову брилу, щоб підважити й відкотити її звідси.

— Га-га-га! — реготався старий Ламек.

На цій скелі лежить заборона!

Та для мене ця заборона полягає лише в тому, що ця брила важить щонайменше п'ятнадцять центнерів. Щоб прикотити її сюди, напевно, знадобилося б не менш десятка людей. Мій залізний лом зігнувся, а скеля навіть і не ворухнулася.

— Га-га! — хрипко реготав старий і не дозволяв Нагамі допомагати мені. — Хай мучиться бісів син сам, хай він один підніме ту скелю, що її поклало десятеро людей.

— Ну, коли так, старче, то людина дев'ятнадцятого віку доведе, що й сама спроможна відкинути ту скалу з шляху!

Я виліз на верхівку скелі й киркою почав довбати в ній діру. Камінь був надзвичайно твердий. Минуло кілька годин, поки я видовбав таку дірку, до якої вже можна було закласти вибухівку.

Старий сміявся над моїми зусиллями — адже цієї скелі й за рік не розіб'єш!

Зажди лише, старче. Мені вистачить і хвилини.

Заклавши вибухову шашку і помітивши час вибуху, я засипав діру піском, зіскочив зі скелі й побіг до старого та Нагами. Я відвів обох людей за сусідню скелю, щоб захистити їх від вибуху, і, узявши свого годинника, почав лічити хвилини. Старий здивовано дивився на мене й на мою роботу.

Минала остання хвилина. Я цупко обійняв Нагаму, заслонив її своїм тілом й крикнув:

— Скеля, розчинись!

Пролунав вибух, малахітова скеля розпалася надвоє, а білий дим поплив до темного склепіння печери.

Старий припав обличчям до землі. Він гадав, що я чудотворець.

Під малахітовою скелею відкрився вхід до скелястого коридора.

— Встань, старий, рушаймо в дорогу!

Відтоді старий остаточно підкорився мені, бо визнав, що я владніший за нього.

При освітленні лампочки ми спустилися в штольню, що вела вниз.

Повітря в штольні було холоднішим, ніж у малахітовій печері. Коридор вів нас між червонястими скелями — я зразу впізнав, що це туф. А туф — суха й порохнява камінна маса. (В туфі викопані римські катакомби).

Коридор закінчився кулястою, наче пузир, печерою. Печера була червона, стіни — темні, гнітюче одноманітні.

Серед печери стояло чотирнадцять величезних келехів на двометровій відстані один від одного. Ці келехи не були витвором людини, а виникли в морі. Утворили їх тваринки-рослини. Це величезні, інколи в зріст людини, скам'янілі губки форми келеха. Моряки назвали їх «Нептуновими келехами».

Чотирнадцять «Нептунових келехів» були прикриті рівними, жовтими, як апельсин, кам'яними плитами. І це також створила природа, а не руки людини.

Ламек узяв Нагаму за руку, повів до одного з «Нептунових келехів» і прошептав:

— Падунья (Твій посаг).

Цікаво, що може бути в тому келеху?

Прабатько вказав мені,