Анатолій Наумович Рибаков - Постріл

— А я вірю! — оголосив Генка. — Хто такий Вітька Буров? Початкуючий бандит, підкреслюю — початкуючий. Він уперше забирається вночі в чужу квартиру, хвилюється, бачить портфель, гадає, в ньому щось цінне, хапає, тікає. Минає тиждень, ніхто портфель не шукає, все тихо. Чудово! Вітька йде знову, стежина знайома, але там несподівано господар… Вітька з остраху стріляє, йому вже не до манаття, тікає, закинувши кудись пістоль, забирається на горище в свою хижку і вдає, що спить.

— Якби у Вітьки був револьвер, він неодмінно показав би його хлопцям, — заперечив Славка.

— Може, й показав! А вони приховують. Головне — як потрапив на горище портфель?!

— Так, — мовив Миша, — портфель — єдиний доказ проти Вітьки. Але в портфелі були документи на брак; вони потрібні не Вітьці, а Красавцеву, Панфілову й Навроцькому.

— А може, за їхнім дорученням Вітька й зробив це? — припустив Генка.

— У нього були погані взаємини з Навроцьким, — заперечив Миша.

— Про людське око можна й по мармизах угріти один одного. Хто, якщо не Вітька? Навроцький? Коли вкрали портфель, він був із Зиміним у театрі, коли вбили Зиміна — з тобою в цирку. Якщо він і взяв портфель, якщо і вбив Зиміна, то Вітьчиними руками, а сам влаштував собі алібі: спершу Художній театр, потім цирк.

— Ви обидва гарячкуєте, а даремно, — сказав Славка — Один стверджує — Вітька, другий — Навроцький. Ну, а сам Зимін? Чого він приховав пропажу портфеля з документами? Боявся, бач, підвести Андрія? Що загрожувало малолітньому Андрієві? Анічогісінько. Більше того! Незважаючи на пропажу перших документів, Микола Львович узяв додому другу паку документів, відправив на дачу дружину й дочку, а сам з дороги раптово повернувся додому. Навіщо? Згадав про доповідну записку? Дурниці. Микола Львович не та людина, щоб забути про доповідну записку. Якщо навіть забув, то написав би у неділю ввечері. Він повернувся не випадково, повернувся спеціально, навмисно, поїхав на дачу, аби виманити з дому Ольгу Дмитрівну та Люду, а сам повернувся. Чого?

— Що ти торочиш: чого, чого? — зауважив Генка. — Сам скажи — чого?

— Можна припустити лише одне, — сказав Славка. — Зимін мав зустрітися з кимось у себе вдома. Зустрілися, посварилися, вони його і вбили. Але зважте: документів не взяли. Отже, не в них справа.

— Тобто Навроцький ні при чому, це ти хочеш сказати? — запитав Миша.

— Атож, можливо, справа не в Навроцькому, не у Вітьці, а в комусь третьому. Зиміна могли втягти в якусь аферу, заплутати. Він, припустімо, захотів вийти з гри, і його вбили, побоюючись викриття.

— Зимін був нечесна людина?

— Чесна. Може, навіть надчесна. І в цьому, може, вся суть: він у чомусь заплутався або його заплутали.

— Виходить, нікому не можна вірити?

Славка похитав головою.

Просто я більше бачу, більше чую. Я вже казав: зворотний бік життя. Ви його не бачите, я бачу. Сам подумай: навіщо Навроцькому й Красавцеву вбивати Зиміна? Заради документів? Красавцев міг із цими документами зробити на фабрик ці що завгодно. Ці документи в його руках. Вони прекрасно розуміють, що за вбивство вишка! Ні не Навроцький, не Красавцев, це інші люди, котрих, може, ніхто, крім самого Зиміна, не знав. І саме тому, що ніхто, крім Зиміна, не знав, вони й наважилися на таке.

— Підіб'ємо підсумки, — сказав Миша. — Генка вважав вбивцею Вітьку Бурова. Так, Генко?

— Так. Допускаю, що Вітька був виконавцем, знаряддям у чиїхось руках, можливо, в руках того ж Навроцького, того ж Красавцева. Та портфель украв він, убив Зиміна він.

— Ясно! Тепер Славчина точка зору: Зимін заплутався у зв'язках з якимись невідомими для нас ділками, і його вбили. Так, Славко?

— Загалом, так.

— І нарешті моя думка: Вітька ні при чому. За цією справою стоїть Навроцький. Отже, постає питання: що будемо робити?

Славка здивувався:

— Що ми можемо робити? І чому ми повинні щось робити? Слідство само розбереться.

— Як ми можемо втручатися? — додав Генка. — І навіщо? Вітьку виручати?

— Атож, — сказав Миша, — треба виручати.

— Бог тобі на поміч. Я цього не маю наміру робити, — заявив Генка.

— Бог мені не помічник і не товариш. Ви мої товариші. Від вас я чекаю допомоги.

— Що саме?

— Хотілося б знати, що говорять про це на фабриці. Твоя тітка, певно, в курсі.

— Це можна, — погодився Генка.

— А ти, Славко, оскільки так добре знаєш зворотний бік життя…

— Твоє кепкування мене не чіпає.

— Тим краще. Отож Навроцький — частий гість «Ермітажу». Не міг би ти дізнатися про нього докладніше?

— Як щось узнаю, скажу.

— Чудово! Від самої справи ви усуваєтесь?

— Я не маю наміру марнувати на це час, та в мене його й нема, — сказав Славка.

— А в мене нема бажання захищати Вітьку Бурова, бандита! — оголосив Генка.

— Ну що ж, — сказав Миша, — значить, цього разу я залишився сам.

29

Що він має в своєму розпорядженні? Анічогісінько, по суті. Історія з вагоном? Малувато. І все-таки серед численних облич, що мелькали тієї ночі на сходах, приголомшених, збентежених, зляканих, обличчя Навроцького було єдине, пойняте затаєною тривогою, внутрішньою напругою, готовністю до будь-якої несподіванки. Згадка про це обличчя зміцнювало Мишу в його певності більше, ніж усе інше. Знову психологія? Ну й нехай!

З чого починати? Кого він знає з оточення Навроцького? Тільки Юру. Проте Юра нічого не скаже, вірний паж. Запродався за ресторанну юшку, за бефстроганов і каву з вершками. Не з нього треба починати.

Починати треба з Андрія Зиміна та Льоньки Панфілова. Вітьку вони захищатимуть, вигороджуватимуть, і все-таки можуть виявитися якісь подробиці, щось істотне на Вітьчину користь. А все, що на Вітьчину користь, те проти Навроцького. І говорити більше ні з ким, треба говорити з ними.

Шнира й Фургон чергували в бригаді розподілу, і Миша пішов на кухню.

Нагрітим кухонним ножем Кит розрізав круг масла на однакові кубики. Віртуоз, нічого не скажеш! Людина, що знайшла своє покликання.

Шнира й Фургон чистили картоплю.

— Тонше зрізуйте шкурку, вкотре вже вам кажу! — дорікав їм Кит.

— Картопляна каторга! — пробурмотів Шнира.

Миша попросив Кита відпустити Фургона.

— Але ж невдовзі вечеря, — невдоволено відповів Кит.

— Тільки на кілька хвилин. Ходімо, Андрію!

Вони, вийшли на шкільне подвір'я, сіли в затінку високої тополі.

— Андрію, як ти думаєш, Вітька винен у тому, що трапилося з твоїм батьком?

— Звідки я знаю? Я не бачив, хто вбив тата.

— А хто вкрав портфель?

— Я спав, коли його вкрали.

— І не чув, як хтось забрався в квартиру і взяв портфель?

— Не чув.

— А як