Оксана Стефанівна Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З моїх щоденникових записів тих днів:
«Ґрац, 2/12/02
Може, насправді ми, як особистості, більше нагадуємо не наших батьків, а — батьків наших батьків, і традиція давати внукові ім'я діда має глибший сенс, ніж здається на позір. В першій половині життя ми своїх батьків заперечуємо, а коли вони старіють, стаємо щодо них у батьківську позицію (доглянути і — нарешті — обмити: як зворотний рух повернення в утробу, цим разом вселенську, звідки й приходимо ж, — напряму). Тим самим ми несвідомо впадаємо в ті «пазики», котрі рід уже «наїздив», проклав, — стаючи власними бабами й дідами… Там треба шукати подібности, там.
(Тато, мабуть, хотів би, щоб я була схожа — на його батька)».
…Ні, серед персонажів «Музею покинутих секретів» дід Іван не з'являється — ні в прямому, ні в «перерядженому» вигляді. На портрет його покоління в цьому романі пішли інші «натурники», — для цього я сиділа по архівах, їздила по країні, записала десятки інтерв'ю… Так що — nothing personal, можна вважати. За винятком однієї деталі: коли в романі буде поставлено останню крапку, то нижче, після дат 2002—2009, у переліку тих письменницьких притулків, де він писався, другим із черги стоятиме Ґрац. М і й Ґрац — невеличка фортеця на горі, звідки видно дах медичного факультету…
Я знатиму, що це означає.
2007 рік
Берлін: вступ до анестезіології[69]
— Уяви собі, — розповідаю я С., — сьогодні була на вулиці, яка називається — Кантштрассе! Звичайнісінька вулиця, нічим не прикметна, а все одно приємно…
С. посміюється: моя любов до Канта йому відома. Якщо існує рай, то я його собі уявляю як місце, населене всіма давно померлими, з ким тобі за життя хотілося поговорити. Кант у моєму списку стояв би в першій п'ятірці — відразу за Шекспіром. Але на репетицію райської зустрічі Кантштрассе, розуміється, не тягне:
— І кав'ярня на розі там теж так зветься — Кант-кафе! Правда, на стінах чомусь кіч у фен-де-сьєклівському дусі — голі дами в квазізолочених рамах, не думаю, що Кантові б сподобалось…
С. прокашлюється і, ні з того ні з сього, каже:
— А мій батько в війну Кеніґсберґ брав…
С. — фізик, доктор якихось незрозумілих мені наук. Колись, у студентські роки, ми з ним плавали в одній компанії на байдарках по Дніпру. Вже тоді повороти його думки заскакували мене, як діалог із марсіянином: сидячи в човні, він міг, наприклад, зненацька вголос розмріятися про те, чи можна вирахувати траєкторію руху, якщо знаєш коефіцієнт тертя об воду. Тепер ми зустрілися в Берліні — він працює в Інституті Фріца Габера, про який, зі скромною поблажливістю втаємниченого перед профаном, каже, що це «солідна контора» і що в сусідній із ним кімнаті працює цьогорічний Нобелівський лауреат з хімії. А може, з фізики, я їх плутаю. Підозрюю, що С. і сам задумав доробитися тут до Нобелівської премії, — принаймні на моє питання, коли гадає повертатися до Києва, він ухильно відповідає, що спершу треба «закінчити експеримент». І от, на тобі, — Кеніґсберґ. Співчуваю.
— То це через твого батька бідака Кант тепер похований у Росії?
— Ну, — сумирно погоджується С. — Я на роботі колегам так і кажу: ви скажіть спасибі, що я не на танку сюди приїхав…
— А вони ж тобі що?
— Нічого… Сміються.
— А по-німецьки ти вже навчився?
— Навіщо? — дивується С. — Це ж інтернаціональна контора — англійської вистачає з головою!
Берлін, на мій подив, узагалі виявився інтернаціональним містом значно більше, ніж можна було припустити, — з іще несповна проявленим, але вже незаперечно наміченим профілем «європейського Нью-Йорка». Вперше ця асоціація зблисла мені на S-бані, коли поїзд влетів у каньйон скляних паралелепіпедів між Зоо й Гауптбангофом. Тої ж миті дама, що сиділа коло мене, голосно закричала в мобільник по-російському, пояснюючи комусь нетямущому, в якій каструлі в холодильнику стоїть суп. Коли каньйон розступився, в світляному підрізі низько захмареного північного неба розчахнулась на всю шир обрію панорама, од якої, подумалось, живи я в цьому місті від народження й пам'ятай, як їхалося повзком у темряві через «східний сектор» повз тьмяно освітлені мертві станції з автоматниками напоготові, мені тепер щодня б забивало дух — і на очах виступали б сльози щастя… Небо горіло холодним, цитриновим сяйвом, місто дихало, скільки сягав зір, точеним зарисом кам'яних шпилів і бескидів, поїзд мчав, російський суп кипів. І чому це мені російську трапляється тут чути чи не частіше, ніж у Києві?.. А на набережній Ванзее, поруч із причалом, щодня за будь-якої погоди стримлять із вудочками двійко похмурих мужичків у насунутих на лоба плетених шапочках і ґумових чоботях, із цигарками, що, здається, самі ростуть їм із рота, як додатковий орган дихання. Знизу за ними покірно, з терплячістю церковної пастви стежить зібрання качок, не розуміючи, коли ж уже ці двоногі почнуть їх годувати. «Блядь, — голосно каже один із двоногих другому, коли я проходжу повз, — апять сєводня не клюйот!». Назавтра вони знову стоять на тому самому місці. Так, ніби загубилися в часі, одбились од своїх — і стоять тут зі своїми вудочками й вирослими з рота цигарками від 1945 року, непідвладні дощам і перемінам.
Сьогодні не клює, але вони прийдуть завтра; можливо, завтра їм пощастить. Можливо, завтра їм упіймається велика, найбільша на все озеро риба, цар-риба — можливо, навіть золота. І тоді чари знімуться, скінчиться закляття, і вони прокинуться, як Спляча Красуня од поцілунку, — і з подивом виявлять довкола себе місто, якого не впізнають…
А може, просто зварять із тої риби суп.
***
Ніде інде, в жодному місті планети, не усвідомлюєш із такою силою наочности, що живеш у світі, сформованому війною.
***
Перед сном я читаю Вільяма
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]», після закриття браузера.
