Катерина Іванівна Гловацька - Міфи Давньої Греції

прибув до Колхіди на золотому човні. Вмираючи, Фрікс наказав своїм синам повернутись на батьківщину, в рідний Орхомен. Вони свято виконували батьків заповіт, та буря розбила їхнє суденце, і вони ледве добулися до цього острівця, а тепер тут помирають із голоду.

Ясон кинувся до юнаків, підняв із землі, обійняв.

— Ми з вами родичі,— радісно пояснював він. — Наші діди Афамант і Кретей були рідні брати, сини бога Еола. Звичайно, ми не кинемо вас. їдьмо з нами назад, до Колхіди, по золоте руно. Кращих проводирів нам і не треба.

Злякалися юнаки, почувши, куди держать путь мореплавці, а старший з-поміж них збентежено мовив:

— Та чи знаєте ви, який підступний, який жорстокий цар Еет? Він — син бога Геліоса, добре знається на чаклунстві та й військо має численне. Добром він не віддасть золотого руна, а забрати силою теж не зможете, бо день і ніч стереже те руно вогнедишний дракон.

Уважно слухали аргонавти юнакові слова, і блідий страх лягав їм на лиця. Тоді наперед виступив Пелей, син царя Еака. То був відомий сміливець, герой, хоч, правда, не такий славетний, як згодом став його син Ахіллес.

— Не лякай нас, хлопче, ми не лякливі,— спокійно мовив Пелей. — В нас теж тече кров безсмертних богів, а від нашої гострої зброї не врятується і вогнедишний дракон.

Ті слова підбадьорили всіх. А ще більшої снаги додала добра вечеря і молодий міцний сон.

Колхіда

Аргонавти вже втратили лік, скільки днів збігло відтоді, як «Арго» покинув берег рідного Іолка. Минав день, за ним ніч, знову згасав світлий день, знову з нічного неба високі зорі сяяли мореплавцям, а вони вже геть потомились. Фріксові сини запевняли, що Колхіда вже недалеко, проте мандрівники все пливли і пливли.

Та от якось уранці Лінкей урочисто простяг руку вперед, і всі побачили вдалині на тлі блакитного неба нерухомі пасма сніжно-білих хмар.

— То Кавказькі гори! — скрикнули Фріксові сини.

І справді, що далі плив «Арго», то виразніші ставали обриси суворих засніжених гір. От і скелястий берег уже видно, дикий, безлюдний, ніде ані сліду житла.

Сонце ясно світило, море затихло, вітер ущух. Та зненацька затріпотіли, забилися вітрила, наче буревій закрутив корабель. Почувся голосний клекіт — то летів велетенський орел, збурюючи повітря могутніми чорними крилами.

Аргонавти стежили за дивовижним орлом, поки він щез серед скель. Та враз вони аж стенулися з жаху: до них долинув протяглий, страдницький зойк, і гори його стоголосо відбили. Той зойк шарпав душу, віщував щось лихе, і зимний дрож пройняв аргонавтів. Знову зойк, смертний стогін, наче в нелюдських муках конав чоловік. Ні, людина не могла так страшно стогнати…

— То Прометей! — пояснив один аргонавт, що знався на давніх легендах. — Колись цей титан викрав у богів на Олімпі вогонь і приніс його людям, що доти жили, наче звірі. За це Зевс жорстоко покарав Прометея: він прикутий до скелі тут, на Кавказі, і щодня прилітає Зевсів орел та клює йому груди. От і стогне від мук Прометей.

Уже вечоріло, та ніхто з аргонавтів не думав про відпочинок. Нарешті страшні зойки стихли, і знову завихорилося повітря — то Зевсів орел, наче велетенська чорна тінь, шугонув над ними, вертаючись назад.

Тієї самої ночі «Арго» доплив до Фасісу — найбільшої річки Колхіди. Аргонавти спустили вітрила, на веслах піднялися трохи річкою вгору і в тихій заплаві спинились. Ліворуч од них лежало Еетове місто з його великим палацом, праворуч — Ареєве поле, а за ним темнів гай, де вогнедишний дракон стеріг золоте руно.

Ясон наповнив великий келих чистим, як мед, вином і вилив його в річкову воду на шану безсмертним богам, а насамперед — золотій Афродіті, як навчив його мудрий Фіней. Щиро молив Ясон прекрасну богиню зарадити їм у тяжкій скруті, адже він розумів, що найтяжче настало тепер.

Помолившись богам, аргонавти повкладалися спати на прибережній траві. Та тільки, здалось їм, заплющили очі, як засяяла рожевоперста Еос, провісниця сонця.

На Олімпі

Стурбовані долею аргонавтів, дві могутні богині — Гера й Афіна — зійшлися порадитись, як найкраще сміливцям здобути золоте руно — чи хитрощами, чи силою, або ще в якій інший спосіб. Довго вони міркували, і нарешті Гера сказала:

— Цар Еет — чаклун, тож не страшні йому ні зброя, ні хитрощі смертних. Та є сила, дужча навіть за чаклунство, то — велике кохання

Холодно посміхнулась на те Афіна Паллада:

— Я ніколи не знала кохання і дивуюсь, як це люди, ба навіть безсмертні боги, підвладні йому. Та коли ти гадаєш, що коханням можна зарадити Ясонові, хай буде по-твоєму. Тільки доведеться нам, хоч це і прикро, йти до Афродіти.

Обидві богині відразу подались до величних чертогів, що їх звів кульгавий Гефест для своєї красуні-дружини. Тільки стали богині на дверях, як їм навстріч заструміли п’янкі пахощі квітів, заясніли мармурові колони, повиті гірляндами троянд і лілей, замерехтіло золото на стінах, на стелі.

Бога Гефеста дома вже не було — він, як звичайно, ще вдосвіта подався до своєї величезної кузні, де разом із кіклопами кував для

Зевса гострі блискавки та майстрував усякі хитромудрі вироби на прохання богів чи дивовижні прикраси своїй примхливій дружині.

А вона, Афродіта, саме прокинулась і розчісувала гребенем коси, що вкривали їй білі, як морське шумовиння, плечі, спину і груди, і перед блиском тих кучерів тьмяніло все золото навкруги. Побачивши двох великих богинь, Афродіта, ласкаво всміхаючись, подалась їм назустріч, недбало скрутивши коси на голові, та вони слухняно лягли золотим прегарним вінком.

Привітавшись, Афродіта лагідно спитала, що привело їх, богинь над богинями, до неї в гостину, адже вони не надто вщедряють її своєю увагою.

— Не ображайся, — примирливо мовила Гера. — Привела нас сюди пильна справа: аргонавти вже прибули до Колхіди, щоб забрати золоте руно. Ми вболіваємо за них, а найдужче — за хороброго Ясона. Ще тоді він припав мені до душі, як переніс через бурхливу річку стареньку жебрачку, не знавши, що то я, могутня богиня. А тепер йому загрожує страшна небезпека, і, здається, тільки ти можеш зарадити сміливцеві.

— Я? Що я можу зробити цими безсилими руками? — І здивована Афродіта простягла вперед свої тендітні, ніжні руки.

— Тут потрібна не сила, а велике, непереборне кохання. Ясон молодий і гарний, наче бог. А менша дочка царя Еета — Медея — теж гарна, і хоч знається, як її батько, на всяких чарах, та не здолає кохання. Тож попроси свого сина Ерота, хай він