Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Он вони, на каміні, — показала Бора.
— У тій давній історії найцікавішим є не те, як Македонський розрубав той вузол… — Гордій почухав за вухом. — А як його той селянин Гордій примудрився вив’язати…
— Перепрошую, — підняв вказівний палець Іван Іванович. — Селянин, він же — цар.
— Чого він був цар?..
— Фригії, — прийняв з рук Бори свої окуляри. — Дякую.
— …як він вив’язав такий вузол, що ніхто розплутати не міг? Оце по-нашому.
— Це він вам як Гордій каже, — засміялася Божка. — А де це є — Фригія?
— На території теперішньої Туреччини, — ось тут приблизно, — Іван Іванович підійшов до карти на стіні, але показати не встиг. Стук у двері зупинив його.
У кімнаті повисла напружена тиша.
— Треба зробити нарешті дзвінок від хвіртки, — спокійно зронив Гордій і вийшов з-за столу. — Прохідний двір!
У гостя — розгублений вигляд, він мнеться, переступаючи з ноги на ногу, йому потрібний Іван Іванович, якщо є тут такий. Побачивши Лідію за спиною Гордія, вітається із нею, як знайомий.
— Ви хочете його забрати? — Лідія стишує голос.
— Куди? — відповідає чоловік.
«Він що, з будинку престарілих?» — думає Бора, вона виходить у передпокій, і Божка дихає через плече. Все їй треба знати. Лише Іван Іванович залишився у кімнаті.
— Куди я його заберу? — каже гість упівголоса. — У мене сім’я, діти, куди я його заберу?
Лише тепер Бора помічає, що цей чоловік подібний на Івана Івановича.
— Це пан Олег, — каже Лідія, — син Івана Івановича. Брат Світлани. Ми зустрічались три дні тому у Стрию. Заходьте.
— Ні, — відмовляється той. — Нехай Іван Іванович вийде до машини, я в машині чекатиму.
Іван Іванович збирався метушливо, як дитина у дитячому садочку, за якою прийшли. А повернувся занадто швидко — неспішно скинув куртку у передпокої, акуратно повісив на вішак старомодний шалик, пригладив волосся перед дзеркалом і, не затримавшись у вітальні ані на хвилину, не звертаючи уваги на мовчазні погляди, почовгав до себе. Непроникне обличчя, рівна спина.
— Іване Івановичу! — гукнула навздогін Бора. — А як же чай?
— Дякую, — почулося з кімнати.
Прозвучало як «ні». Навіть перепитувати не треба було: дякую — так, чи дякую — ні.
Усі залишились на ніч. Божка кудись зателефонувала, щось сказала, а тоді набрала ванну гарячої води з піною, попередила: «Я у ванній!» і сховалась там із мобілкою. Лідія малювала у своїй кімнаті нагорі. Іван Іванович читав.
— А ви, виявляється, буйний, — сказала Бора, заходячи до кухні, де Гордій заходився міняти прокладку на крані.
Він коротко глянув на неї, витягнув з рота шматок гумки, яку стискав зубами.
— І жлоб, — додав.
— Ой, — згадала Бора їхню першу розмову, — скільки з мене за дрова?
— Я ще не закінчив, — він нахилився над раковиною, голос його прозвучав глухо і ніби сердито. — Розрахунок — по роботі.
Виструнчився, провів рукавом по чолі — і Бора побачила усміхнені очі та крапельки поту над верхньою губою.
— Готовий на що завгодно закластися, — сказав він, — що ви не знаєте, скільки у вас грошей у гаманці.
«У мене і гаманця немає, — подумала Бора, — косметичка ж — не гаманець. Теж мені „готовий закластися“, Божка номер два».
— А ну, притримайте шпиндель, — закомандував Гордій.
— Що притримати?
— Ось цю пімпочку.
Часом дивуєшся, до чого людина може звикнути, навіть до монотонного звуку крапель з крана, навіть у нічній тиші. Але щойно джерело дратуючих звуків буде перекрито, кран нарешті замовкне, і увесь простір довкола заповнить гармонія тиші — настає момент щастя. Для чистої хвилинної радості іноді достатньо полагодити на кухні кран з водою.
— Дякую! — вихопилося у Бори, занадто емоційно як для такої приземленої причини.
Гордій зневажливо хмикнув:
— Це з тих речей — небагатьох, варто зазначити, — які я вмію робити. Хоча далеко не завжди роблю. Особливо якщо для себе. А от писати, як ви, не вмію. Не моє. Навіть листів ніколи не писав. Усе воно на папері виходить, як з чужого голосу. А ви що, справді роман пишете?
Бора стверджувально хитнула головою, чомусь зніяковівши.
— А як називається?
— «Початок світу».
Гордій хмикнув. І Бора чомусь почала пояснювати, і звучало це пояснення як виправдовування.
— Взагалі-то я спочатку називала його «Кінець світу». А потім подумала, що будь-який кінець — це початок чогось нового… — вона говорила і дратувалась сама на себе. — І дала протилежну назву.
— Що так, що так, однаково невиразно, — здивував прямотою Гордій, збираючи інструменти. — Я у цьому мало що тямлю. Але на таку книжку не звернув би уваги.
Ти ба, який знавець книжкового ринку. А сам, здається, взагалі нічого не читає, хоч із виразною назвою, хоч ні. Бора заходиться витирати рушником й розкладати по шафках чистий посуд.
— А на яку назву звернули б увагу? — не втримується Бора, цікавість таки бере гору.
Гордій не поспішає з відповіддю. Бора озирається — і її накриває щемливе відчуття від миттєвої довершеності картинки-спалаху: в її руках риплять чистотою тарілки, поруч чоловік подзенькує інструментами, перемовляючись із нею. Як випадково почута давно забута мелодія чи запах парфумів, що майже вивітрився з порожнього флакона.
— А ви книжки свої як підписуєте?.. — Гордій не звертає уваги на її погляд. — Яким ім’ям?.. Христина Бора… — повторює він за нею так, ніби пробує її ім’я на смак. — Давайте перейдемо на «ти»? Чи це жінка має пропонувати? Я щось забув, як то має відбуватися…
— Давайте, — погоджується Бора. Вона ніколи не замислювалась, хто перший має пропонувати перейти на «ти» — яка різниця?
— Якби ти назвала роман, скажімо, «Роба», — Гордій легко переходить на «ти», — тоді б його читач одразу ж зауважив хоч візуально, хоч на слух.
Бора мовчить, тарілки риплять, інструменти подзенькують…
— У тебе там є щось про роби? — наполягає Гордій.
— Ні, там про кінець світу.
— Хм, — каже він.
— Тобі б у менеджери податися, у велике видавництво, — Бора ще має звикнути до цього «ти».
— Вже був. Не у видавництві, в іншій сфері. Дай шмату, якої не шкода. Топ-менеджером був, але, слава Богу, пішов.
— А зараз де?
— А зараз — рруба-аю-пиля-аю-садові лав-вв-ки виготовляю, — співоче вигукує Гордій, витираючи руки рушником та скрутивши мармизу, як Шрек з мультфільму. У поєднанні з його екзотичним носом це виглядає справді комічно.
Цю маленьку виставу першою оцінила Лідія — засміялася з порога: з якого приводу такі вирази облич на ніч показують? Про що мова?
Лагідна усмішка, свіжонакладений рожевий блиск на губах.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бора», після закриття браузера.
