Чак Паланік - Прокляті

тільки ви зайдете надто далеко. Прискіпливі бухгалтери слідкують за вами усюди, і одного дня вас зіб'є з ніг величезний рахунок.

Коштовності й гроші тут нічого не варті. Валютою тут слугують солодощі, а горішки в зефірі приймаються як засіб оплати усіх боргів чи хабарів. А бочонки кореневого пива коштують стільки, скільки рубіни. Пекельним еквівалентом дрібних грошей є кульки попкорну… чорна солодка… воскові губи… вони лежать усюди, і ніхто їх не підіймає.

Мабуть, мені не слід було вам усе це розповідати — ринок робочих місць і так не гумовий, — але коли вас не полишає надія заробляти собі на щоденні м'ятні жуйки, вам потрібно обрати професію й почати працювати.

Не те щоб ви одного дня померли — ні, тільки не ви, — не після такої кількості антиоксидантів, яку ви проковтнули, і всіх цих пробіжок навколо озера. Ха!

Але на той випадок, коли ви не бажаєте провести цілу вічність, влаштовуючи собі колоноскопію на якомусь бридкому сайті, під пильним спостереженням мільйонів чоловіків із проблемами інтимного характеру, беріться за іншу роботу, яку обирає більшість жителів Пекла: торгівля у телекрамниці. Так, це означає, що вам доведеться сидіти за столом, пліч-о-пліч із іншими проклятими робітниками телеринку, ряди яких тягнуться до горизонту в обох напрямках, і разом з усіма базікати по бездротовій гарнітурі.

Моя робота полягає ось у чому: темні сили весь час вираховують, де у цю мить на Землі починається обідня перерва, і комп'ютер автоматично набирає ці телефонні номери, тож я можу перервати обід у будь-якої людини. Взагалі, моя мета зовсім не полягає в тому, щоб неодмінно вам щось продати, я просто питаю, чи не знайдеться у вас кілька секунд на те, щоб узяти участь у дослідженні ринку, яке має визначити смаки покупців у жувальній гумці. В ополіскувачі для рота. У кондиціонері для тканини. Я звикаю до того, що одягаю гарнітуру й працюю з респондентами із плану-графіка. Але найкраще те, що я звикаю працювати з живими людьми — такими, як ви, — які все ще живуть, і дихають, і гадки не мають, що я мертва і дзвоню їм із загробного життя. Повірте мені: дуже велика частина тих, хто дзвонить вам із відділів телемаркетингу, мертві. Як і майже всі порноактриси з Інтернету.

Гаразд, це не зовсім те саме, що працювати нейрохірургом чи фахівцем з податкового права, але це навіть порівняти не можна з тим, щоб пхати всередину свого тіла кольорові олівці на сайті під назвою «Божевільна дівчинка-німфоманка задовольняє себе за допомогою шкільного обладнання (натисни тут)».

Автомат з набору телефонного номера з'єднує мене з кимось живим, і я кажу: «Я проводжу маркетингове дослідження з метою покращення обслуговування покупців жувальної гумки у вашому районі… У вас є хвилинка? Ви можете відповісти на кілька запитань?» Якщо жива людина кладе слухавку, комп'ютер з'єднує мене з новим абонентом. Якщо жива людина відповідає на мої питання, план-графік наказує мені ставити нові. У кожного, хто працює на цьому місці, є заламінований перелік питань, і питань у цьому переліку більше, ніж можна порахувати. Мета полягає в тому, щоб тиснути на абонента, кожного разу прохаючи його відповісти тільки на ще одне запитання, будь ласка… доки людина, що збиралася пообідати, не втратить самовладання, а його чи її настрій і вечеря будуть зіпсовані.

Як тільки ви опиняєтесь у Пеклі, вибір у вас невеликий: або ви робите щось тривіальне, але з таким виглядом, наче це дуже важливо, на кшталт маркетингових досліджень щодо використання канцелярських скріпок. Або ж ви можете займатися чимось дуже серйозним, але у тривіальній манері: наприклад, надавати собі нудьгуючого й відстороненого вигляду, випорожнюючи кишечник у срібне блюдо, а потім так само відсторонено їсти це срібною ложкою — результат випорожнення, а зовсім не срібне блюдо.

Коли спитати мого татка щодо вибору професії, він би відповів: «Не треба призначати побачення серцевому нападу». Тобто: треба обрати зручний темп і не забувати пригальмовувати. Жодна робота не вічна. Отже, розслабтеся й отримуйте задоволення.

Пригадавши цю мету, я дозволяю думкам трохи помандрувати. Поки голодні живі люди підлещуються до мене, щоб припинити розмову, нагадуючи мені, що в них холоне тушковане м'ясо, я насправді розмірковую, чи поводилася б мама інакше, коли б знала, що жити мені залишилось лише сорок вісім годин. Озираючись назад, я думаю: коли б вона знала про загрозу кончини, що висіла наді мною, чи вона все одно б намагалась зекономити на мені й все одно подарувала б поцуплену сумку з розкішним непотребом від кіноакадемії замість справжнього подарунку на день народження? Тобто, коли б вона знала, що годинник відлічує останні хвилини, і більшість піску вже збігла донизу?

Питаючи живих людей про те, якій стоматологічній нитці вони віддають перевагу, я пригадую, як (тоді я була дуже маленькою) я гадала, що Сполучені Штати і надалі продовжуватимуть додавати до себе нові штати, пришиваючи все більше і більше нових зірок до нашого прапора, аж доки весь світ не належатиме нам. Тобто: нащо зупинятися на п'ятдесяти? Нащо зупинятися на Гавайях? Мені здавалося зовсім природним, що Японія та Африка з часом увійдуть до зіркової частини нашого державного прапора. У минулому ми відсунули докучливих навахо й ірокезів і створили замість них каліфорнійців і техасців. Можна було б зробити те саме з Ізраїлем і Бельгією і, нарешті, досягти миру у всьому світі. Коли ти маленька дитина, ти справді вважаєш, що збільшення розмірів — зростання, нарощування м'язів чи отримання цицьок, — може вирішити всі твої проблеми. Матуся так і досі вважає: вона постійно купляє нові будинки по всьому світу. Те ж саме притаманне і моєму татові: він постійно збирає вдячних дітлахів із жахливих місць, на кшталт Дарфура чи Батон-Ружа.

Проблема в тому, що проблемні діти ніколи не залишаються врятованими назавжди. Мій братик з Руанди, який провів із нами близько двох годин, утік з моєю дебетовою карткою. Моя сестричка на день, з Бутану, весь час ковтала заспокійливе, яке моя мати була рада їй підкладати… і стала наркоманкою. Ніщо не залишається безпечним. Навіть наші будинки в Гамбурзі, Лондоні й Манілі стоять порожні, приваблюючи грабіжників і буревії та збираючи пил.

А Ґоран… ну, беручи до уваги те, на що перетворилось його всиновлення, важко назвати його врятування Великим Успіхом.

Так, я можу зрозуміти хибну логіку своїх батьків, але якщо, я така вже обдарована й талановита, чого ж це я не читала жодних книжок, окрім творів Емілі Бронте, і Дафни Дюмор'є, і