Лариса Володимирівна Денисенко - Відлуння: від загиблого діда до померлого

пояснити чому, думаю, ти мене розумієш». – «Не дуже, якщо чесно. Ти натякаєш на мій сум за Хаканом? Але ж я його кохала, ми перетікали одне в одного, ми навіть обмінялися сміхом. Ти помітила? Я зараз сміюсь так само, як сміявся за життя він. А він там… десь він є. Він сміється, як я». – «Ти смієшся басом?» – «Марто, Марто. Ви – молоді і такі неуважні, до чого тут тембр?» Я силкувалася пригадати, як сміявся Хакан, мені здавалося, що він якщо і сміявся, то беззвучно. «Хакан сміявся беззвучно». І тут я помітила, що тітка сміється. Зморшкові промінці біля очей перетворювали їх на хвостатих птахів. Вона сміялася беззвучно. Я перетворилася на складаного стільця, поцілувала її, поклала листи до сумки та пішла геть. Чи я так само кохаю Дерека, чи зможу вкрасти його сміх? Я спробувала зімітувати. Жах. Те, що в інших виглядає природно і навіть зворушливо, в моєму випадку завжди перетворюється на фарс.

Непомітно час зжер півдня. Варто було перевірити електронну пошту, я це негайно зробила і не дарма. В скриньці було повідомлення від секретарки пані Дори Тотер-Габор, за годину я повинна була бути в Міністерстві. Я вирушила.

Я почувалася ніяково. Я не знала, як слід поводитися з колишніми однокурсницями, кидатися їм на шию, верещати, цілуватися і розповідати про діточок? Не можу сказати, що під час навчання ми з Дорою були близькими подругами, але ми разом ходили в кіно, в нас була спільна компанія, навіть один закоханий у неї юнак кинув її і причепився до мене зі словами: «Я більше не довіряю гарним жінкам». Я його розуміла, я також не те щоб дуже довіряла гарним жінкам, наприклад, власній матері. Дору можна було фотографувати, робити з фотокарток листівки та сміливо відправляти на фронт усім солдатам Рейху, вони б були у захваті. Діду, мабуть, також сподобалося б, якби він міг усвідомити, що його справою займається саме вона. Білява, сіроока, вродлива.

Розумна Дора швидко вирішила мою проблему щодо стилю поведінки. Секретарка, схожа на сіру чаплю завдяки своїм тоненьким ніжкам у дивних панчохах кольору осуги, довгому носу та сірому костюму, люб’язно провела мене до її кабінету. Дора підвелася й простягла мені руку. «Доброго дня, пані Вайхен. Рада бачити тебе, Марто». Відповідаючи на її потиск, я не могла не вирячитися на неї. Дора схудла, зістригла свої кучері, що породжували дівочу заздрість, і стала дуже схожою на акторку Шарон Стоун. Настільки, що на кінчику мого язика вже виробляло акробатичні етюди питання: «Чи ти носиш трусики?» Несподіване запитання до керівника департаменту. Дора була вдягнена у сукню з важкого шовку теплого жовтавого кольору, на її шиї бовталася низка необробленого бурштину. Мати говорила про таких жінок, що вони безпомилково відчувають свої переваги. «Проходьте. Вам зручніше на ви чи на ти?» – «Перепрошую, але поки не вирішила». – «Я вас слухаю».

На Дориному столі лежала тека, в мене не дуже гарний зір, але я побачила, що то були матеріали, пов’язані з дідом. «Нещодавно помер мій дід, Отто фон Вайхен, він був, еее…»

«Марто, я знаю, ким був ваш дід, але майже ніхто не зрозумів, ким він став. У нас дуже мало свідчень. Мало матеріалів. Я дам вам цю теку, щоб ви мали нагоду з усім ознайомитись, а деякі папери навіть скопіювати». Я подякувала. «Але навряд чи вам це щось дасть. Нам це не дало нічого. Крім усвідомлення того факту, що ваш дід збожеволів, коли перебував на території України, в передмісті Житомира, в 1943 році. Причини його божевілля нам невідомі. Сам він, як ви розумієте, нічого пояснити не міг. Лікарі, керівництво – також. Стандарті відписки: реакція на стресову ситуацію, причому ніхто не знає, що саме то був за стрес. Певно сильніший за саму війну. Ніхто нічого не зрозумів. Очевидним і доведеним є тільки одне: його божевілля. В теці не так мало папірців, але, незважаючи на те, що кожний ущент заповнений літерами, печатками, підписами, насправді – вони беззмістовні. В нашій роботі таке постійно трапляється.

Ми не знаємо, чи відчував він свою провину, чи саме це відчуття спричинило його стан. Поки він самостійно пересувався і міг координувати хоча б своє тіло, а не мозок, то збирав речі, пов’язані з єврейською культурою, релігією, мовою та побутом. До речі, ніхто не знає, де він це діставав. Або хто йому це приносив. Як у нього опинився цей капелюх? Де він взяв самовчитель, котрим не міг користуватися? Жодної інформації. Він непогано малював. Малював власні портрети в реалістичній манері, але трохи дивні».

Я не стала ділитися з Дорою версією медсестри, кого їй нагадували ці портрети.

«Марто, я розумію, навіщо вам це потрібно. Багато наших співвітчизників хотіли б вірити в те, що їхні батьки, діди та прадіди розкаялися, що вони не чинили злочинів, що вони стали на бік опору. Ми ретельно вивчаємо кожний випадок. Ми ніколи не закриваємо справу, тому що свідчення можуть надійти з будь-якого джерела в будь-який час. Когось вони стосуються безпосередньо, когось опосередковано, але ми все збираємо, перевіряємо, накопичуємо та використовуємо. Ані смерть, ані виголошений вирок не закривають ці справи, ці справи живуть та свідчать».

Чому всі чиновники так швидко втрачають своє «я» (адже в неї воно було!) і починають «микати» де треба і де не треба. «Я можу подивитися матеріали?» – «Прошу». Дійсно, нічого цікавого, таке враження, що ніхто нічого не розумів і тоді. Дід дратував керівництво, дратував лікарів, він був прикрим, незрозумілим та обтяжливим випадком. Руйнівник злагоджених статистичних показників. Щодо цього зауважувалося двічі.

Я побачила копії трьох листів діда, дві фотокартки, на одній була зображена моя бабуся, великий портрет: молода жінка з такими неймовірними очима, про які часто говорять: «За них не шкода зрадити Батьківщину». Дід замість цього вирішив знищити кілька чужих батьківщин. На іншій фотокартці – молодий дід, мабуть, з приятелем, обидва у військовій формі. «А… це?» – «Барон Ганс Ленц. Кращий друг вашого діда. Воював на території Великобританії. Досі перебуває в міжнародному розшуку, хоча двічі надходили свідчення про його смерть. У першому випадку це була помилка спецслужб, в іншому – винахідливе інсценування. Власне, завдяки цій виставі органи Об’єднаного Королівства остаточно впевнилися в тому, що пан Ленц живий, здоровий і, крім того, дозволяє собі час від часу знущатися з усіх нас, наче грається в сліпого та дзвонаря». Отже, кращий друг діда виявився нацистським злочинцем та жартівником,