Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

червоної породи на обох шматках кори. Тоді одне послання згорнув сувоєм і поклав у шапку Джо, відсунувши її подалі від хазяїна. А ще він поклав туди безцінні для кожного школяра скарби: крейду, гумовий м’ячик, три рибальські гачки та одну з тих кульок, які називають «справжніми кришталевими». Потім Том почав скрадатися поміж дерев, обережно ступаючи навшпиньки. Впевнившись, що товариші залишились далеко позаду і не почують його кроків, він щодуху чкурнув до піщаної відмілини.

Розділ XV

За кілька хвилин Том уже брів по неглибокій воді піщаної відмілини, переправляючись на берег. Він устиг пройти більш як половину шляху, а вода все ще сягала йому лише до пояса. Далі треба було пливти — сильна течія не давала змоги йти вбрід. До берега лишалась, може, сотня ярдів, і Том, не вагаючись, поплив. Він плив проти течії, намагаючись рухатись навскоси, однак його зносило вниз значно швидше, ніж він сподівався. Та зрештою він дістався до берега, знайшов зручну місцину і вибрався з води. Засунув руку до кишені куртки, переконався, що кусень кори цілий, і попрямував через ліс, тримаючись якомога ближче до берега. Вода лилася з нього струмками. Ще не було десятої години, коли він вийшов із лісу на відрите місце, якраз навпроти містечка, і помітив, що під високим берегом у затінку дерев стоїть пароплав. Усе було спокійно під зорями. Том спустився з урвища, озираючись навсібіч, зайшов у воду, підплив до пароплава й заліз до човника, що був прив’язаний до корми. Він заховався під лавку, і, зачаївши подих, почав чекати.

Незабаром дзенькнув надтріснутий дзвін, і чийсь голос скомандував: «Відчалюй!» За хвилину чи дві ніс човника піднявся на хвилях, які здійняв пароплав, і мандрівка почалася. Том зрадів своїй удачі, бо знав, що це вже останній рейс. Минуло довгих дванадцять чи п’ятнадцять хвилин, колеса зупинилися, і Том, перевалившись через борт, поплив у темряві до берега. Він виліз із води кроків за п’ятдесят від пароплава, щоб випадково не зустріти пасажирів чи пізніх перехожих.

Том промчався безлюдними провулками і незабаром спинився перед парканом, що оточував задній двір будинку тітоньки Поллі. Хлопчик переліз через паркан, підкрався до будинку й зазирнув до вікна тітчиної кімнати, бо там горіло світло. Тітонька Поллі, Сід, Мері та мама Джо Гарпера сиділи й розмовляли. Вони сиділи так, що між ними і дверима було ліжко. Том підкрався до дверей і почав тихенько піднімати клямку, тоді обережно натиснув на двері, й вони трохи прочинилися. Хлопець повільно відчиняв двері, здригаючись кожного разу, коли вони скрипіли. Нарешті йому здалося, що щілина вже достатня, щоб він міг пролізти навкарачки. Він просунув голову у двері й обережно поповз.

— Чого це свічку задуває? — здивувалася тітонька Поллі. Том поповз швидше. — Певно, двері відчинилися. Так і є. Бог знає, що у нас тут коїться. Сіде, а йди-но зачини двері.

Том якраз вчасно пірнув під ліжко. Якийсь час він відлежувався та переводив подих, а тоді підповз зовсім близенько до тітоньки Поллі, так що при бажанні міг доторкнутися до її ноги.

— Я ж вам уже казала, — продовжила тітонька, — нічого поганого в ньому не було, — бешкетник, та й годі. Ну, вітер у голові, легковажний трішки, знаєте, як воно буває. Вистрибував, як лоша. Але ж нікому зла не бажав, і серце в нього було золоте… — і тітонька Поллі заплакала.

— Ось і мій Джо такий самий: завжди щось таке начудить, у голові — лише бешкети, але ж добрий, лагідний. А я, Господи прости, взяла і вишмагала його за ці вершки — з голови зовсім вилетіло, що сама ж їх вилила, бо скисли вже! І ніколи, ніколи більше я його не побачу, бідолашного мого хлопчика, ніколи, ніколи! — і місіс Гарпер заридала так, наче серце в неї розривалося.

— Сподіваюсь, Томові зараз краще там, де він є, — встряв і собі Сід, — але якби він ліпше поводився…

— Сіде! — Том відчув, як зблиснули очі тітоньки, хоча він і не міг їх бачити. — Щоб я не чула ані слова лихого про мого Тома, тепер, коли його вже немає! Бог подбає про нього, а ти краще дбай за себе!.. О, дорога місіс Гар-пер, я не знаю, як маю змиритися з цією втратою! Я не знаю, як мені до цього звикнути! Він був моєю розрадою, хоча й мучив увесь час моє старе серце!

— Бог дав, Бог і взяв, хай святиться ім’я Господа нашого. Але ж як це тяжко, ох, як це тяжко! От лишень минулої суботи мій Джо як бабахне пістоном просто перед моїм носом! Я так відштовхнула його, що він упав. Ох, якби ж тільки знаття, що станеться згодом… Та якби це повторилося зараз, я б обійняла його і благословила…

— Так, так, я розумію вас, місіс Гарпер, бо й сама те саме відчуваю. Не далі як учора ввечері мій Том напоїв кота ліками від болю, і я думала, що те нещасне створіння рознесе дім на друзки. І, хай Бог мене простить, я цюкнула Тома по голові наперстком. О, мій бідний хлопчику, мій бідний загиблий хлопчику. Але зараз його муки вже скінчились. І останнє, що я від нього почула, це слова докору…

Цей спогад виявився для старенької надто важким, і вона гірко заридала. Том тепер уже й сам почав схлипувати, більше від жалю до себе, аніж до когось іншого. Він чув, як плаче Мері, час від часу додаючи до розмови добре слівце про нього, і зрештою зовсім запишався, бо й не думав, що він такий чудовий хлопчик. Водночас Том був дуже зворушений горем своєї тітоньки і ледве стримувався, щоб не вискочити з-під ліжка і втішити її (він завжди був схильний до театральних ефектів), проте таки не піддався спокусі й залишився лежати, слухаючи далі.

З окремих фраз Том дізнався, як пояснюють їх зникнення: спочатку думали, що хлопчики потонули, коли купались; потім дізналися, що зник маленький пліт; хтось із приятелів згадав, як Том і Джо перед зникненням заявляли, що незабаром у містечку «про них почують». Звівши докупи ці факти, хтось висловив припущення, що шибеники втекли з дому на плоту й повернуться, коли припливуть до містечка, розташованого нижче за течією. Але наступного дня пліт знайшовся на мілині біля берега Міссурі за п’ять чи шість миль нижче від селища, і надія зникла. Якщо голод не прижене втікачів додому до заходу сонця або навіть раніше, тоді вони точно