Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Але насолоджувався він недовго. Скоро з-за дверей долинув схвильований голос місіс Берд:

— Джоне, Джоне! Ходи-но сюди!

Відклавши газету, містер Берн театрально зітхнув і пройшов на кухню, де зупинився на порозі, мов укопаний. Те, що він побачив, вразило його.

Зомліла тендітна молода жінка в обідраній зледенілій сукні лежала на двох складених докупи стільцях. Вона була боса, від панчіх лишилися самі дірки, а зі свіжих ран на ступнях цівками струменіла кров. Риси її обличчя свідчили, що вона належить до гнаної нації. Хіба могла людина із серцем залишитися байдужою до їхньої скорботної краси?! Холодна непорушність її обличчя змусила сенатора здригнутися. Він стояв і мовчав, затамувавши подих. Його дружина і єдина їхня чорна служниця Діна, клопоталися коло бідолашки, намагаючись привести її до тями, а старий Каджо тримав на колінах маленького хлопчика і, знявши з нього черевички і панчохи, розтирав його замерзлі ноженята.

— Дивлюся на неї — і серце розривається від жалю! — сказала тітонька Ді. — Як з холоду в тепло потрапила, одразу й зомліла. Увійшла до кухні — ще ніби нічого, говорила. Переступила поріг: «Чи можна у вас погрітися?» Я навіть не встигла запитати, звідки вони з дитиною прийшли, а вона раптом ляп на підлогу… Руки має ніжні, певно, чорної роботи не бачили…

— Ой, нещасна! — співчутливо прошепотіла місіс Берд, перехопивши погляд її темних очей. Гостя опритомніла.

За мить жах спотворив бліде обличчя жінки. Вона піднялася на ліктях і крикнула:

— Гаррі! Де він… Його впіймали?

Почувши голос матері, хлопчик зіскочив з колін Каджо і підбіг до неї.

— Він тут, тут! — полегшено зітхнула жінка. — Врятуйте нас, благаю!.. — У цих словах, звернених до місіс Берд, звучали відчай і тінь зневіри. — У мене хочуть забрати моє дитя!

— Нічого не бійся, тут тобі нічого не загрожує, — впевнено сказала місіс Берд.

— Нехай вас благословить Господь! — прошепотіла жінка, затуливши обличчя руками, й гірко розплакалася.

Хлопчик, побачивши мамині сльози, заліз до неї на коліна і по-дитячому заходився її втішати.

Врешті-решт піклування і ласка місіс Берд, на яку, до речі, мало хто спроможний, заспокоїли жінку. Вона лягла на широку лавку, спеціально для неї постелену біля кухонного вогнища, і миттєво заснула глибоким сном, міцно обнявши змучене хлоп’я, яке теж спало. Як її не вмовляли покласти дитину окремо, вона категорично відмовилася і навіть уві сні притискала його до грудей.

Подружжя повернулося до вітальні. Їхня перервана розмова чомусь не мала продовження. Місіс Берд мовчки узялася до в’язання, а містер Берд розгорнув газету і почав старанно удавати вдумливого читача. Виходило це у нього поганенько.

— Цікаво, хто вона? — спромігся нарешті видушити він.

— От прокинеться, трошки освоїться, і тоді ми все дізнаємося, — розважливо відповіла місіс Берд.

— Послухай, Мері… — задумливо мовив містер Берд.

— Слухаю, любий.

— Може, їй підійде якась із твоїх суконь, якщо трохи перешити? Вона, здається, вища за тебе?

Місіс Берд ледь помітно всміхнулася і відповіла:

— Щось знайдемо.

Вони замовкли, але містер Берд знову не витримав:

— Мері, послухай…

— Що, Джоне?

— Знаєш, той теплий плащ, яким ти мене укриваєш, коли я дрімаю по обіді… Віддай його їй, знадобиться.

Цієї миті тітонька Ді зазирнула до вітальні і повідомила, що жінка прокинулася і дуже хоче поговорити з господинею.

Містер і місіс Берд пішли у кухню разом із двома старшими хлопчиками (меншенькі на ту пору вже, мабуть, бачили десятий сон).

Жінка сиділа на лавці біля печі, непорушно вдивляючись у вогонь. Від її збентеження не лишилося й сліду.

— Ти хотіла зі мною поговорити? — лагідно запитала місіс Берд. — Сподіваюся, тобі краще, бідолашко?

Відповіддю було довге, судомне зітхання. Жінка підняла на місіс Берд темні очі, і в цьому погляді було стільки смутку та благання, що він розчулив сенаторову дружину аж до сліз.

— Не бійся, ми — друзі. Розкажи, звідки ти, що тебе змусило пуститися в дорогу?

— Я прибігла з Кентуккі.

— Коли? — поцікавився містер Берд.

— Нині.

— Як же ти сюди потрапила?

— Перейшла крижинами.

— Як?! — вигукнули разом усі присутні.

— Так, крижинами, — повільно повторила жінка. — Господь мені допоміг, бо іншого виходу у мене не було… За мною гналися.

— Господи Боже! Місіс! — вигукнув Каджо. — Адже льодохід вже почався, між льодинами вода так і вирує!

— Я все бачила і розуміла! — зблиснувши очима, впевнено заговорила жінка. — І все одно побігла. Я ні на що не сподівалась, не могла надіятися, що дістануся берега, але мені було байдуже — чи йти по льоду, чи померти на місці. І Господь мені допоміг. Якби тільки люди знали, як він може допомогти в біді!

— Ти невільниця? — прямо запитав її сенатор.

— Так, сер. Мій господар із Кентуккі.

— Він погано поводився з тобою?

— Ні, сер, він дуже хороша людина.

— Отже, у всьому винна господиня?

— О ні, сер, ні! Я від неї знала лише добро.

— То що ж змусило тебе тікати з хорошого дому, наражаючи себе і дитину на смертельну небезпеку? — запитала місіс Берд.

Утікачка пильно подивилася на місіс Берд, і та помітила, що нещасна перебуває у глибокій скорботі.

— Пані, скажіть, — мовила вона раптом, — ви розумієте, що значить для жінки втратити дитя?

Такого питання не чекав ніхто, а воно сипонуло сіллю на свіжу рану подружжя. Якийсь місяць тому Берди поховали крихітного сина.

Містер Берд різко розвернувся і відійшов до вікна, а місіс Берд зайшлася у невтішному плачі, а потім, опанувавши себе, спитала:

— Чому ти про це питаєш? Я знаю, що це таке. Нещодавно помер наш хлопчик.

— Тоді ви зрозумієте мене. Я втратила двох, одне за одним… Я залишила їхні могили там, в Кентуккі, а це (вона вказала на Гаррі) — моя єдина втіха. Я не відпускаю його ні на крок від себе. Він моя гордість, моя розрада, та його хочуть у мене забрати… Продати на Південь! Ви лише вдумайтеся, пані! Продати дитину! Хіба з цим може змиритися материнське серце? Хіба можна таке пережити? Я втекла вночі, щойно дізналася, що всі папери уже підписано і мій синочок скоро залишить мене. За мною гналися троє — работорговець, що купив Гаррі, і двоє слуг мого господаря. Вони були за декілька кроків від нас, і я скочила на лід… Як мені вдалося перебратися на протилежний бік, сама не знаю… Пам’ятаю лише, що якийсь добрий пан протягнув мені руку і допоміг вийти на берег.

Розповідаючи все це, жінка навіть не плакала. Сльози свої вона вже вилила. Ті ж, хто слухав цю розповідь, відгукнулися на неї усім серцем, кожен по-своєму. Хлопчики — сини господарів