Ернест Міллер Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

— Як це розуміти?

— А так, що вони в мене нашпиговані осколками від міни, старими гвинтами, матрацними пружинами і всяким таким добром.

Вона похитала головою і усміхнулась.

— Коли б у ваших ногах було хоч одне чужорідне тіло, виникло б запалення і жар.

— Гаразд, — сказав я. — Ось побачимо, що з них витягнуть.

Вона вийшла з кімнати й повернулася з літньою сестрою, що була рано-вранці. Вони разом узялися стелити постіль, не піднімаючи мене з ліжка. Такого я ще не знав і був дуже потішений.

— А хто у вас начальник?

— Міс Ван Кемпен.

— Скільки в госпіталі сестер?

— Оце лише ми дві.

— I більше не буде?

— Мають приїхати ще.

— Коли?

— Не знаю. Як на хворого, ви занадто цікавий.

— Я не хворий, — сказав я. — Я поранений.

Вони закінчили стелити, і тепер я лежав на чистому гладенькому простиралі, а ще одним таким самим був укритий. Місіс Уокер вийшла і принесла піжамну куртку. Вони натягли її на мене, і я відчув себе чепурним і гарно вбраним.

— Ви надто ласкаві до мене, — сказав я. Сестра (її звали міс Гейдж) тихенько засміялась. — Чи не дали б ви мені води? — спитав я.

— Ну звісно. А тоді поснідаєте.

— Я не хочу снідати. А віконниці відчинити не можна? Досі в палаті був присмерк, та коли відчинили віконниці, її залило ясне сонячне світло, і я побачив балкон, а за ним череп'яні дахи й комини будинків. Я подививсь ген за ті дахи й побачив білі хмари і синє-синє небо.

— То ви не знаєте, коли приїдуть інші сестри?

— Нащо вони вам? Хіба ми погано вас доглядаємо?

— Ви дуже добрі до мене.

— Чи не подати вам судно?

— Можна спробувати.

Вони трохи підняли мене й подержали, проте марно. Потім я лежав і дивився крізь відчинені двері на балкон.

— А коли буде лікар?

— Коли повернеться. Ми вже подзвонили туди, на озеро, щоб викликати його.

— Невже немає інших лікарів?

— Він приписаний до нашого госпіталю.

Міс Гейдж принесла графин з водою і склянку. Я випив три склянки води, тоді сестри пішли, а я якийсь час дивився у вікно й нарешті знов заснув. Потім трохи підснідав, а пополудні до мене завітала сама начальниця, міс Ван Кемпен. Я їй не сподобався, а вона не сподобалась мені. Мала на зріст, аж надто прискіплива і всім невдоволена. Вона пустилася в довгі розпити і, як видно, визнала за ганебне, що я служив у італійців.

— Можна мені пити вино до їжі? — запитав я її.

— Тільки за приписом лікаря.

— А поки його нема?

— Ні в якому разі.

— Ви сподіваєтесь, що він таки приїде?

— Ми подзвонили йому на озеро Комо.

Вона вийшла, і до палати повернулася міс Гейдж.

— Навіщо ви образили міс Ван Кемпен? — запитала вона, вправно зробивши мені якусь послугу.

— Я не хотів її ображати. Але вона страшенно бундючна.

— А вона каже, що ви надміру вибагливі й грубі.

— Я не був грубий. Але справді, що за госпіталь без лікаря?

— Та він же приїде. Йому подзвонили на озеро Комо.

— Що він там робить? Купається?

— Ні. У нього там клініка.

— А чом не взяти іншого лікаря?

— Ну годі, годі. Будьте слухняним хлопчиком, і він приїде.

Я послав по швейцара і, коли той прийшов, сказав йому по-італійському, щоб купив для мене у винарні пляшку «Чінзано», бутельок к'янті й вечірні газети. Він пішов і приніс пляшки, загорнуті в газету, тоді розгорнув, на моє прохання відкоркував і поставив обидві під ліжко. Я лишився сам і якийсь час лежав собі, почитуючи газети: вісті з фронту, списки загиблих офіцерів з усіма їхніми нагородами, — а тоді сягнув рукою вниз, підняв з підлоги пляшку «Чінзано» й поставив собі на живіт, відчуваючи, як скло холодить шкіру, і почав пити маленькими ковтками, за кожним ковтком притискаючи пляшку дном до живота, щоб на шкірі відбивались кружальця, і дивився понад дахами, як темніє небо. За вікном кружляли ластівки, і я дивився на них та на дрімлюг, що злітали над дахами, і пив «Чінзано». Міс Гейдж принесла мені в склянці збиті з цукром жовтки. Коли вона зайшла, я спустив пляшку з вермутом на підлогу за ліжко.

— Міс Ван Кемпен звеліла влити сюди трохи хересу, — сказала вона, — Не треба її ображати. Вона уже в літах, а з госпіталем багато клопоту. Місіс Уокер надто стара і не може їй допомогти.

— Вона чудова жінка, — мовив я. — Скажіть, що я їй дуже вдячний.

— Зараз принесу вам вечерю.

— Можна й не приносити, — сказав я. — Я не хочу їсти.

Коли вона принесла тацю й поставила на столик коло ліжка, я подякував і трохи попоїв. Тим часом надворі зовсім споночіло, і я бачив, як по небу перебігають промені прожекторів. Я дивився на них та так і заснув. Спав я міцно, тільки раз прокинувся, аж спітнілий з ляку, а тоді знову заснув, намагаючись відігнати від себе те привиддя. Прокинувсь я задовго до світанку і чув, як співали півні; і лежав без сну, аж поки почало розвиднятися. За той час я встиг стомитись і, коли зовсім розвидніло, знову заснув.

Розділ XIV

Коли я прокинувся, палату заливало сонячне світло. Мені здалось, ніби я знов на фронті, і я витягся на ліжку. Заболіли ноги, я подивився на них, побачив, що вони обмотані брудними бинтами, і врешті збагнув, де я. Простягши руку до шнура, я натиснув кнопку. У коридорі за дверима задирчав дзвінок, а тоді хтось пройшов коридором на гумових підошвах. То була міс Гейдж; при яскравому сонячному світлі вона не здавалася такою молодою і звабною.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Спалося добре?

— Еге ж, дякую, — відказав я. — Чи не можна привести перукаря?

— Я заходила до вас раніш, а ви спали й на ліжку було оце. — Вона відчинила дверцята шафи й витягла пляшку з вермутом. Пляшка була майже порожня. — Я сховала туди й другу, що стояла під ліжком, — сказала міс Гейдж. — Чому ви не попросили в мене склянку?

— Думав, ви не дозволите пити.

— Я й сама випила б з вами.

— Ви просто золото.

— Недобре пити самому, — сказала вона. — Не робіть цього.

— Гаразд.

— Приїхала ваша знайома міс Барклі, — сказала вона.

— Справді?

— Еге ж. Мені вона не сподобалась.

— Сподобається. Вона дуже хороша.

Вона похитала головою.

— Ну звісно, що вона краща за всіх. Ви можете трохи посунутись сюди? Отак, добре. Зараз я причепурю вас до сніданку. — I взялась умивати мене