Світлана Талан - Оголений нерв

татар як людей, — кинула Аліса, — але ж вони побачать, що їм буде краще в Росії, то й заспокояться. Яка різниця, де жити? Аби жилося добре.

Почалися розмови, суперечки, докази. Настя вийшла з чоловіком на балкон перекурити.

— Як ти гадаєш, — спитала вона Валерія, — загарбники підуть з Криму?

— Мені нема більше про що думати, — грубо відповів чоловік. — Нехай живуть люди, якщо їм так подобається. Обіцяють зарплати й пенсії зрівняти з російськими. Ти знаєш, які в них пенсії?

— Але ж ціни набагато вищі.

— Гірше, ніж тут, не буде.

— Ти не припускаєш, що Росія на цьому не зупиниться? Що піде далі?

— Навіщо їй Донбас? Путіну потрібний був Крим як стратегічне місце. Він його отримав безперешкодно, без кровопролиття. Мешканці Криму хотіли життя такого, як у Росії? Хотіли — й отримали. Навіщо ти забиваєш дурнею голову?

— Я просто не уявляю, що б зі мною було, якби на своїй вулиці я одного дня побачила «зеленого чоловічка», — промовила Настя, задивившись вниз із балкона.

— Не фантазуй, — м’яко сказав чоловік.

— А що б ти робив, якби на нашу вулицю приїхав броньовик?

— Подивився б на нього, — усміхнувся Валерій.

— А я пішла б партизанити.

— Ти?! Партизанити? Це тобі не Сумщина, де можна в лісах сховатися і за три метри тебе не помітно, — всміхнувся чоловік. — У нас навколо сосни, й ті висаджені рівними рядками, тож партизанити не зможеш — ніде сховатися навіть, щоб непомітно попісяти.

— Я не жартую, — серйозно сказала Настя, — я б ночами насипала пісок у баки техніки чи ще якусь капость робила б. Я б убивала непроханих гостей, отих ненависних «зелених чоловічків».

— Голими руками озброєних людей? — розсміявся Валерій. — Насте, не мели дурниць! Ти — доросла жінка, а не дитина. Уявляєш, як це — відібрати у людини життя? Гадаєш, ти на це здатна? Та ти жучка, який залетів у кімнату, не вбиваєш капцем, а береш акуратно ганчіркою і випускаєш на волю.

— То жучок, а загарбники — інша справа.

— Ой! Не хочу слухати твою дурню!

— То йди послухай дурню Аліси, — огризнулася Настя.

— То не дурня, а голос народу. Де в нашому місті можна дізнатися найсвіжіші новини?

— Звичайно, що на ринку! Туди рікою стікаються всі чутки й плітки.

— Ти так завжди кажеш, а багато з того, що казали на ринку, пізніше виявлялося правдою. Чи не так?

— Йди слухай, — трохи роздратовано промовила Настя.

Валерій пішов, а Настя не хотіла повертатися до компанії. Вона стомилася від постійних суперечок, коли кожен вважає себе таким політично підкованим, що має право доводити іншим свою правоту. Суперечки всюди: вдома, на робочих місцях, в міському транспорті, на базарі, у дворах, на кухнях. Люди чують лише самих себе і стали глухі до інших. Набридло!

— Можна? — Настя почула голос Вадима.

— Заходь, не зачинено, — жартівливо озвалася до друга.

— Про що задумалася?

— Щойно говорила з чоловіком про можливість появи тут «зелених чоловічків», — пояснила Настя.

— Тут? У нас? Ні, цього не буде, — заспокоїв Вадим.

— Але ж допустили їх появу в Криму?

— Є багато чого незрозумілого для нас, але я впевнений, що новий уряд зробить усе, щоб тих капосників у нас не було. Думаю, що зараз частину прикордонних військ із заходу перекинуть на східні кордони. Все буде добре, — він усміхнувся, і від щирої усмішки Вадима Насті стало на душі спокійніше.

— Ходімо до гостей, — сказала вона, — бо щось мені зимно.

Розділ 13

На новій роботі в Рубіжному Насті та Валерію було складно. Починалося все добре. Вони швидко пройшли медогляд. Зробили це ще тоді, коли працювали на колишній роботі, потому дочекалися перевірки службою безпеки, й тільки розрахувалися, наступного дня поїхали на нове місце роботи. Із позитивного було лише те, що подружжя на їхнє прохання поставили до роботи в одну зміну. Вони гадали, що знайдуть робітників із Сєвєродонецька, щоб скластися на пальне і їздити разом на роботу, але не вийшло. Виявилося, що з такими людьми у них не збігаються зміни. Тож бензин довелося купувати самотужки. Рейсовими міжміськими автобусами теж неможливо було дістатися до роботи, бо вони ходять по маршрутах лише з шостої ранку до п’ятої години вечора, а три зміни не збігаються з рейсами.

Несподіванкою стало те, що на заводі не видають спецодягу і засобів індивідуального захисту. Настя була шокована. Усе життя вони працювали на хімічних підприємствах, але такого ще не зустрічали: ані захисту, ані дотримання правил безпеки. Ще більше вона була здивована, коли побачила, як з-за колон із хімічними реактивами чоловіки дістають пляшечки зі спиртовими аптечними настоянками трав, які пронесли через прохідну в лотках із кашею. Вони пили щодня, криючись від керівництва. Та що там настоянки, коли курили «травку» й частенько декому навіть вдавалося «ширнутися» за рогом приміщення. І це на вибухонебезпечному підприємстві! Хотілося кинути все і бігти звідси куди подалі, але стримувало те, що син дуже повільно одужував, тож потрібні були гроші.

— Роби свою справу і ні на що не звертай уваги, — порадив чоловік, коли вона розповіла про наркоманів, з якими доводиться працювати. — У моєму цеху така сама історія, але я не можу щось змінити. Хіба у нас є вибір?

Вибору не було. Тому вона старанно виконувала всі вказівки керівництва, яке обіцяло через півроку після того, як складуть іспити за інструкціями та добре себе зарекомендують, перевести їх на посаду бригадирів. За два тижні їм видали аванс — отримали по вісімдесят гривень. Настя підрахувала витрати на пальне: вони набагато перевищували сукупний заробіток. Проте це не зламало її, і вона вперто продовжувала добросовісно виконувати свої обов’язки. За три тижні на новій роботі несподівано їй стало зле й вона виблювала. Вирішила, що то даються взнаки нервова напруга й хвилювання за матір, яка за весь час зателефонувала лише один раз. Мама сказала, що живе у людей, які їй дали прихисток, і вони допоможуть знайти Ніну, а телефон свій вона загубила. Настя хотіла спитати, куди їй надіслати поштовим переказом гроші, щоб вона купила новий телефон, але не встигла, зв’язок перервався. Уже потім, згадуючи та аналізуючи кожне почуте слово, Настя зрозуміла, що голос у матері