Жан-Жак Руссо - Сповідь

забрав звідти довгу пам’ять про злочин і нестерпні докори сумління, гіркота яких і через сорок років не слабшає, а лише посилюється в міру того, як я старію. Хто б міг повірити, що дитячий гріх матиме такі жорстокі наслідки? Саме через ці більш ніж імовірні наслідки моє серце й не може заспокоїтися: я, можливо, спричинився до загибелі в ганьбі й убогості милої, чесної й гідної поваги дівчини, яка, безперечно, була набагато краща за мене.

Не буває так, щоб загальний розлад господарства не призвів до безладу в домі і не губилося багато речей, проте слуги були такі чесні, а подружжя Лоренці таке пильне, що в інвентарі не виявлялося недостач. Одна лише мадемуазель Понталь не долічилася вже старої, рожевої із сріблом стрічки.[30] Я мав доступ до багатьох інших, куди кращих речей, але лише ця стрічка спокушала мене, і я її вкрав. А що я і не думав її ховати, у мене її незабаром знайшли. Мене запитали, де я її взяв. Я знітився і, плутаючись і червоніючи, заявив, що мені дала її Маріон. Юну Маріон, родом з долини Мор’єн у Савойї, пані де Верселлі взяла до себе кухаркою в той час, коли перестала їсти і, маючи потребу більше в кращих бульйонах, ніж у тонких рагу, відпустила свою колишню кухарку. Маріон мала не лише красу, а й свіжий колір обличчя, який буває тільки у горців, та особливо вирізняв її скромний і лагідний вигляд. Неможливо було, побачивши її, не покохати, до того ж вона була добра, розсудлива і надзвичайно віддана.

Тому моє звинувачення всіх здивувало. Їй довіряли не менше, ніж мені, і вирішили перевірити, хто з нас двох злодій. Покликали її. Зібралося багато народу, прийшов і граф де ля Рок. Вона прийшла, їй показали стрічку. Я нахабно звинуватив її. Вона мовчки кинула на мене ошелешений погляд, який обеззброїв би і демонів, але перед яким устояло моє варварське серце. Вона твердо, але без запальності заперечувала свою провину, закликала мене схаменутися і не ганьбити невинну дівчину, яка не завдала мені ніякого лиха, а я з пекельною безсоромністю стверджував і далі, дивлячись їй в очі, що стрічку мені дала саме вона. Бідолашна дівчина залилася сльозами і лише прошепотіла: «Ах, Руссо, я думала, що ви добрі. Ви робите мене дуже нещасною, але не хотіла б я бути на вашому місці». Оце й усе. Вона захищалася й далі з колишньою простотою і твердістю, але не дозволила собі і найменшого випаду проти мене. Ця стриманість, у порівнянні з моєю рішучістю, була витлумачена не на її користь. Здавалося неможливим припускати, з одного боку, таку диявольську зухвалість, а з другого – таку ангельську смиренність.

Справу, здавалося, вирішили не остаточно, але схилялися більше повірити мені. Зважаючи на сум’яття, що панувало в домі, заглиблюватися в суть уже не стали, і граф де ля Рок, одіславши нас обох, сказав лише, що совість винного відомстить йому за невинного. Його пророкування справдилося і не припиняє здійснюватися щодня.

Не знаю, що сталося з цією жертвою мого наклепу, але навряд чи вона змогла після цього легко підшукати собі гарне місце, бо її честь було жорстоко зганьблено. Крадіжка, хай і дріб’язкова, але з метою спокусити хлопця, брехня і впертість не давали можливості ставитися з довірою до тієї, в кому зібрано стільки пороків. Але я навіть не вважаю вбогість і остракізм найбільшими небезпеками, на які я наразив її. Хто знає, куди міг завести в її віці відчай приниженої правоти! І якщо мої муки в тому, що я зробив її нещасною, нестерпні, то яка ж їхня сила від думки про те, що я зробив її гіршою за себе!

Цей жорстокий спогад часом турбує і хвилює мене так, що моїми безсонними ночами ця бідолашна дівчина з’являється дорікнути мені в моєму злочині, ніби його скоєно вчора. Поки я жив спокійно, він мучив мене менше, але серед життєвих гроз він позбавляє мене солодкої втіхи безвинно гнаних і змушує мене до краю відчути те, про що я написав і в одному зі своїх творів, а саме: гризоти дрімають у щасливу пору нашого життя, але прокидаються у знегодах. Проте я ніколи не наважувався дати полегкість своєму серцю, признавшись другові. Найближчі стосунки не змусили мене признатися навіть пані де Варенс. Я признавався лише в тому, що сумління моє обтяжує жахливий вчинок, але ніколи не пояснював, у чому він полягав. Таким чином, тягар цей обтяжував моє сумління до цього дня, і можу сказати, що бажання позбутися його якоюсь мірою вплинуло на моє рішення написати цю сповідь.

Я був цілком відвертий у зізнанні, яке щойно зробив, і ніхто не визнає, що я применшив чорноту свого злочину. Але я не справдив би призначення цієї книги, якби не виклав разом з тим і своїх душевних настроїв та побоявся вибачити собі в тому, що відповідає істині. У ту жорстоку мить я був як ніколи далекий від злості і, що дивно, але правдиво, звинувачував ту нещасну дівчину саме тому, що був сповнений до неї дружніх почуттів. Я думав про неї і переклав свою провину на першу людину, думка про яку прийшла мені до голови. Я звинуватив її в тому, що хотів зробити сам, – звинуватив у тому, що вона дала мені стрічку, тоді як мав намір подарувати стрічку їй сам. Коли її привели, серце моє стислося, але присутність натовпу людей пересилила моє каяття. Я мало страшився покарання, але страшився сорому, і страшився його більше, ніж смерті, більше, ніж злочину, найбільше на світі. Від сорому мені хотілося провалитися на місці, задихнутися в центрі землі, непереможний сором пересилював усе інше. Сам лише сором зробив мене зухвалим, і що злочиннішим я ставав, то непохитнішим робив мене страх признання. Я бачив лише жах того, що мене публічно оголосять злодієм, брехуном і наклепником. Цілковите потрясіння всього мого єства позбавляло мене здатності відчувати що-небудь ще. Якби мені дали час схаменутися, я напевно зізнався б у всьому. Якби пан де ля Рок одвів мене вбік і сказав: «Не занапащайте бідолашну дівчину, якщо ви завинили, признайтеся в цьому мені», – я тієї ж хвилини кинувся б до його ніг, цілком певний цього. Але мене залякували й далі, тоді як треба було підбадьорити.

Слід було взяти до уваги і мій вік, адже я ледве перестав бути дитиною, а швидше, як і раніше, нею залишався. Воістину