Мирослава Горностаєва - Астальдо

зі мною вже десять кіл світла, бо він вимагав, щоб я при всіх родичах відмовився від свого побратимства з сином Феанаро, а я…

— Ти терпиш крижану лють свого татка, — мовив Фінарато стиха, — а Руссандол горить у вогні, бо вуй Феанаро нині є занадто важким на вдачу. Майтімо не зміг прислати до тебе хлопчика — за ним стежать. Тому він ткнув записку мені, ніби випадково наштовхнувшись на вулиці. Ще й висварив мене при тому — в Тіріоні вважають, що наш двобій є неминучим.

— От лиха сила, — мовив Фіндекано безпомічно, — я вже думаю, може нехай хоч він відмовиться… Треба йому написати…

— Не смій! — вимовив Фінарато, — не смій писати гордому Нолдо, щоб той вчинив підлість задля власного спокою. Не смій ображати Нельяфінве, йому і так зле…

Фіндекано розгорнув записку і вп’явся очима в рядки, написані знайомою рукою:

«Мій побратиме, в садибі мого батька нині нема чим дихати від погроз і зненависті… Це — наче хвороба, і вона є заразною, мій Астальдо. Я думаю з жахом про те, що я можу теж піддатися цьому впливу — батька, чи Каменів, а чи… Не знаю. Татко муштрує молодь Першого Дому як військо, вони окликали його навіть не князем — вождем. Можливо він хоче вирушити в Ендоре всупереч волі Валар, а можливо… Застережи князя Нолофінве, нехай на наступній нараді у Великого Князя буде обережним у висловах. Може трапитись лихо. Твій оtorno — щоб не сталося… Руссандол»

— О, ні, - мовив юнак, — цього лише не вистачало. Нараду призначено через два кола світла, і татко саме хотів виголосити промову проти отих закликів свого брата… Вуй Феанаро дійсно говорить про звільнення Нолдор з рабства у Амані трохи не на кожному перехресті, і мій батько… Батько хоче сказати промову, в якій засуджує подібні негідні слова…

— В такому разі, - сказав Айканаро вже без жартів, — нехай князь Нолофінве озброїть своїх вірних і озброїться сам.

— Нехай твій батько прийде на раду без зброї, як у добрі часи, — мовив Фінарато, — і ви не беріть мечів… Краще погибель, аніж усобна різанина. Я не братиму меча, як і князь Арафінве, і забороню озброюватись братам і Артаніс.

- Інголдо, — зітхнув Ангарато, — так і бажає нашої ганьби… Уяви собі, Фіндекано, я буду змушений битися навкулачки… От зрадіє Наренділь, якого я поранив в чеснім двобої… А битися напевне доведеться — нічим добрим ота нарада не закінчиться.

— Ми двоє — проти Шаленої Трійці, - хихикнув Айканаро, — вони з мечами — ми голіруч… Але онуки Індіс завжди за Аttea Nosse… Синці і рани лікуватимемо опісля. Інголемо заспіває нам замовляння, і…

— О, нерозумні діти, — голос Фінарато задзвенів перетягненою струною, — та чи вам не зрозуміло, що майже всі Ельдар у Тіріоні таки є рабами… Тільки не Валар — Вали… Одного!

Він рвучко підхопився на ноги — золотоволосий красень, в погляді якого змішалися туга з силою, а твердість з ніжністю. Фіндекано ще ніколи не бачив родича таким розхвильованим — зазвичай непробивний спокій Інголемо не можна було порушити ні словом, ні дією.

— Кожен, — вимовив Арафінвіон, — кожен, хто зведе руку на родича, є його рабом! Не Великий Князь Фінве — Мелькор править нині в Тіріоні! А ви жартуєте, діти… Діти, чиє золоте волосся змішається з кров’ю і попелом там, куди ви прагнете нині… Погибель буде вашим князівством, і лише одна потіха, Нолдор, — загибель вашу співці оплакуватимуть століттями! Бо ви нищитимете не Ельдар, але ворожу силу…

Брати його теж піднялися на ноги. Жартувати їм перехотілося. Фіндекано дивився на їхнього старшого брата з жалістю — на тендітних плечах родича спочивала страшна вага аpacen, знання майбутнього.

— О, не лякай менших, Фінарато, — сказав він стиха, — поки жива Арда — живі Ельдар… А відважна загибель є заслугою перед Суддею…

Фінарато вже заспокоївся і усміхнувся — погідно й сумовито.

— Однак, — сказав, — загибель в усобній сутичці Суддя Намо оцінить цілком протилежно. Подумай над цим, Фіндекано… Подумай — і залиш вдома зброю.

Коли блакитні з золотим накидки Арафінвіонів зникли за деревами, Фіндекано подався додому, роздумуючи над запискою. Оскільки з батьком він був у сварці, то вирушив за порадою до Туракано, котрий був улюбленцем князя Нолофінве.

Брат мав погідний настрій — він спочивав у садочку опісля трудів у майстерні і грався з маленькою Ітарільде. Дівчинка прудко бігала по саду і щебетала, немов пташка, приносячи батькові то фрукти, то якісь іграшки.

— Нарада? — сказав Туракано, уважно вислухавши старшого брата, — а звідки ти знаєш, що там будуть якісь заворушення?

— Фінарато мав видіння, — ухилився від прямої відповіді старший княжич, — він переконує Nelya Nosse не брати зброї до Високого Дому. Можливо це єдиний розумний вихід — Нолдор ще не настільки збожеволіли, щоб вбивати беззбройних. Інакше — може початись бійня. Один невірний рух, неправильно витлумачене слово… Вуй Феанаро тепер зветься вождем — його обожнює молодь з Першого Дому… Такі нерозумні ще особи як Наренділь… Та що там — першими до бою стануть його власні сини, чия вірність вождю є й вірністю голові роду.

— Все дбаєш про свого Рудого? — звів брови Туракано.

— Я дбаю про свого батька, — відрізав Фіндекано, — і про всіх нас. Я не хочу убивати Ельдар. Навіть, якщо поміж синів Феанаро і не було б мого otorno, я все одно не хотів би підняти на них зброю.

— Я поговорю з князем, — сказав Туракано, — зараз у нього вуй Арафінве, який, певне, порадить йому те саме… Нехай Феанаріони вимахують собі мечами — зброї й справді не місце у високому зібранні.

— Турондо, — вимовив Фіндекано, — я тобі вдячний…

— Дивний ти, старший брате, — мовив Туракано раптово злагіднілим голосом, — ти не називав мене іменем з нашого дитинства вже дуже давно. Часом мені здавалося, що ти взагалі не від цього світу… І оце твоє оtornasse… У кожного є приятелі, що так, то так — ось у мене їх з десяток і в Тіріоні, і у Валмарі… Глорфіндейл, Аранве, Ектеліон, Егалмот… Але ж чомусь я не потоваришував з жодним з сімох княжичів Першого Дому… І жодного разу не накликав на себе батькового гніву. Навіть Арельде вже вгамувалась, і перестала спілкуватися з тим шаленцем Туркафінве та його скаженим братцем, який, за чутками, кривдить свою жону.

— Побратимство розпадається лише через підлість або зраду одного з побратимів, — відповів Фіндекано з усміхом, — я не є підлим, і зрадником також не є. Тим більше не здатен на подібне Руссандол.

Юнак підморгнув молодшому брату,