Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

свою отару. Ось індивід, який бачить убивство свого ближнього, але продовжує думати, що життя тварин, — які стануть шашликами! — є важливішим… Таких людей, пані й панове, я не розумію. Це було би не страшно, якби він не вказував пальцем на чудову жінку, чесну дружину й довершену матір, інкримінуючи їй останнє, чого вона хотіла би — смерті свого Ґабріеля, Ґабріеля, якого називали Ґабом, кохання її життя.

Він різко обернувся до лав присяжних.

— Що ж, пані й панове присяжні, ви можете заперечити, що не все так просто! Навіть якщо кожен демонструє свою любов так сильно і так видимо, що ж насправді діється в їхніх головах? Можливо, в цієї жінки, Ґабріели де Сарла, голова була набита підозрами, ревнощами, сумнівами. Що нам доводить, буцім у неї не розвинувся параноїдальний невроз стосовно свого супутника життя? Поза всіма свідками, яких ви тут чули і які не залишили найменшої можливості для такої теорії, я, пані й панове, хотів би додати власне свідчення. Чи відомо вам, що ця жінка зробила вчора ввечері? Чи знаєте ви, про яку одну-єдину послугу вона мене попросила за два з половиною роки попереднього ув’язнення? Вона благала принести чотири коробки з-під печива, в які впродовж тридцяти років складала їхні листи і спогади про їхнє кохання. Там зберігається все, починаючи від квитків до театру і на концерти, меню заручин, весілля та днів народження, записочки, написані вранці й залишені на кухонному столі, все від величного до незначного, геть усе! Тридцять років. До останнього дня. До від’їзду в цю трагічну відпустку. Наглядачки підтвердять, що після цього вона проплакала не одну годину, думаючи про того, кого вона втратила. Тож я вас питаю, і це буде моє останнє запитання: чи ж так чинить убивця?

Ґабріела впала на стілець, тоді як її діти, а також найчутливіші душі серед присутніх ледве стримували сльози.

Суд і присяжні вийшли для проведення наради.

Очікуючи в коридорі рішення поруч із метром Плісьє, Ґабріела думала про листи, які переглянула напередодні. Той, який показав, що від самої молодості він називав її «моя старенька»: як могла вона це забути і сприймати як жорстоке глузування? І той, у якому двадцять п’ять років раніше він описує її так: «моя несамовита, моя дикунка, потаємна, моя непередбачувана»: ось що він думав про ту, яка його вб’є, «несамовита і непередбачувана», яким же він був правим, бідолаха! Отже, він справді любив її такою, якою вона була, з її запальним характером, нападами хандри, роздумуваннями, його, такого спокійного, ці бурі лише розважали.

Так ось у чому полягала таємниця її чоловіка: цією таємницею була вона сама.

Їхнє кохання вона зруйнувала в уяві. На жаль, у прірву вона штовхнула його не в уяві.

Чому вона надавала такого великого значення Полетті? Як вона могла опуститися до рівня цієї мерзенної жінки, яка розглядала світ у гидкий і паскудний спосіб. Ні, звинувачувати Полетту дуже легко. Винувата в цьому вона сама. Ґабріела. Тільки вона. Найвагоміший аргумент щодо утрати довіри до Ґаба звучав так: «Неможливо, щоби чоловік любив ту саму жінку більше тридцяти років». Тепер вона розуміла: справжній аргумент, що причаївся під попереднім, звучав радше так: «Мені неможливо любити того самого чоловіка більше тридцяти років».

Дзвінок. Групи людей. Пожвавлення. Знову почалося слухання. Виглядало так, наче після перерви відновили перегони.

На запитання «Чи присяжні вважають, що підозрювана вчинила навмисний замах на життя свого чоловіка?» присяжні одностайно відповіли «ні».

Залою пробіг шепіт схвалення.

— З Ґабріели де Сарла знято всі звинувачення. Ви вільні, мадам, — підсумував суддя.

Все, що було потім, Ґабріела пригадує наче в тумані. Її обнімали, вітали, діти плакали з радості. Метр Плісьє красувався. На знак подяки вона сказала, що, слухаючи його захисну промову, вона глибоко перейнялася тим, що він розповідав: неможливо й немислимо, щоби жінка у розквіті сил, якій так пощастило у шлюбі, здійснила такий вчинок. А в глибині душі додала, що це зробила інша, чужа, невідома жінка, яка не має з нею ніякого зв’язку.

Тим, хто питав, чим вона збирається заповнити своє життя найближчим часом, вона нічого не відповіла. Бо знала, що має носити жалобу по чудовій людині. Хіба вони не знають, що два з половиною роки тому якась божевільна відібрала в неї чоловіка? Чи зможе вона жити без нього? Чи переживе цю жорстокість?

Через місяць після звільнення Ґабріела де Сарла покинула свій дім у Санлісі, поїхала в Альпи і зняла кімнату в готелі «Сонячні схили», неподалік від готелю «Гарний вид», де вона разом із чоловіком зупинялись останнього разу.

Ввечері на вузенькому столику з білої сосни, що стояв біля її ліжка, вона написала листа:

Дорогі діти!

Хоча процес закінчився проголошенням моєї невинності, визнанням неможливості для мене вбити таку чудову людину; якою був ваш батько Ґабріель, єдиний чоловік, якого я будь-коли кохала, він зробив мою втрату ще нестерпнішою. Зрозумійте моє горе. Пробачте моє усамітнення. Мені треба бути з ним.

Наступного дня вона піднялась у гори на Орлиний перевал і зі стежки, з якої два з половиною роки тому зіштовхнула свого чоловіка, кинулась у прірву.

ОДУЖАННЯ

— Яке щастя, коли тебе доглядає гарненька жіночка…

Коли він уперше прошепотів ці слова, вона вирішила, що не розчула і вилаяла себе. Хіба ж компліментом можна замінити хрипіння пацієнта? Якщо несвідома часточка її розуму знову зіграє з нею таку штуку, вона піде на консультацію до психоаналітика. І мови не може бути про те, щоб її комплекси заважали їй працювати! Досить того, що вони заважають їй жити…

У подальші години, щойно серед обов’язків випадала якась мить, незадоволена собою Стефанія пробувала реконструювати те, що справді сказав хворий з палати 221. Початок фрази начебто правильний — яке щастя, коли тебе доглядає — кінця вона не розчула. Гарненька жіночка? Ніхто ніколи не вважав Стефані гарненькою жіночкою. І правильно, подумала вона.

Виходячи з лікарні Сальпетрієр, молода медсестра так і не знайшла відповіді. Вона замислено ступала під небом, укритим грозовими, майже чорними хмарами, між мурами, що стрімко підносилися високо вгору; прокладені внизу їх проспекти, обсаджені хирлявими акаціями, здавалися пласкими й порожніми. Вона мешкала в готельці в китайському кварталі в південній частині Парижа, кварталі сіро-зелених стін і червоних вивісок. На вулицях, якими ходили азійці, вона видавалася собі громіздкою серед цих мініатюрних, делікатних жінок, цих швидкісних мурашок, які повністю віддавалися роботі. Серед цих ґраційних силуетів надмірним видавався не лише її зріст — нормальний, а й