Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Було ясно як білий день, що вона хоче побути наодинці.

Я приєдналася до тата, коли вони з каноніком Річардсоном тиснули один одному руки. Ця оказія з убивством зробила нас, де Люсів, надзвичайно популярними серед мешканців селища, і вони вишикувалися пишно вбраною з нагоди церковного свята вервечкою, щоб поговорити з нами або хоча б просто доторкнутися до нас, наче ми були талісманами удачі. Кожному кортіло перекинутися слівцем, але ніхто не хотів сказати нічого посутнього.

– Жахлива пригода у вас у Букшоу, – казали вони татові, Фелі чи мені.

– Страхіття, – відповідали ми й, потиснувши руки, чекали підходу наступного чолобитника. Лише коли ми задовольнили всю парафію, нам дозволили піти додому на ланч.

Коли ми йшли парком, дверцята знайомої синьої машини відчинилися й інспектор Г’ювітт попростував назустріч нам під тріскотіння гравію. Вирішивши, що поліція, як правило, у неділю не провадить розслідування, я трохи здивувалася, побачивши його. Він коротко віддав чолом татові й доторкнувся до крисів капелюха, вітаючись із Фелі, Даффі й зі мною.

– Полковнику де Люс, треба перемовитись… Сам на сам, якщо можна.

Я стежила за реакцією тата, побоюючись, що він знову знепритомніє, однак, якщо не зважати на руку, що стиснула тростину, він не дав взнаки, що спантеличений. Він, напевно, промайнуло в моїй голові, готувався до цієї миті.

Тим часом Доґґер непомітно вшився до будинку: можливо, щоб перемінити тісні старомодні комірці й манжети на зручний садовий одяг.

Тато бликнув на нас, немовби ми зграйка набридливих гусей.

– Ходімте в мій кабінет, – сказав він інспектору, повернувся до нас спиною й пішов геть.

Даффі й Фелі стояли, звернувши погляди кудись бозна-як далеко, – вони взяли звичку так поводитися, коли їм замикає рота від переляку. Якоїсь хвилі я хотіла порушити мовчанку, але передумала це робити й, напустивши на себе безтурботного настрою, почимчикувала геть, насвистуючи мотивчик Гаррі Лайма з кінофільму «Третій чоловік».[68]

Позаяк сьогодні була неділя, я поклала собі піти в сад і подивитися на місце, де лежало тіло. Я влаштую дійство на манір вікторіанських зображень удовиць під вуаллю, котрі схилялися, щоб покласти букетик зворушливих братків – зазвичай у скляній вазочці – на могилу покійного чоловіка чи матері. Однак ця думка нагнала на мене нудьгу, і я вирішила поминути театральщину.

Тепер, коли мерця як язиком злизало, грядка з огірками виглядала напрочуд нецікавою – просто тобі жмуття зелені з подекуди зламаними стеблами й чимось, підозріло схожим на слід від підбора. І ще подекуди в траві виднілися вдавлені сліди, поцятковані гострими ніжками важкого штатива сержанта Вулмера, що явно вгрузали в торф.

З розповідей приватного детектива Філіпа Оделла по радіо я знала, що, коли трапляється нагла смерть, без розтину не обійтися, і мою голову опосіли думки про те, чи дістав уже лікар Дарбі тіло, як він казав інспектору Г’ювітту, «на стіл». Але знову порушити це питання я не насмілювалася – принаймні зараз воно точно не на часі.

Я зиркнула на вікно своєї спальні. У ньому віддзеркалювалися так близько, що я майже могла поплескати їх, пухкі білі хмарини, які плавали в морі синього неба.

Так близько! Те-те-те! Звісно ж, грядка з огірками якраз у мене під вікном!

Тоді чому я нічого не чула? Ні для кого не секрет, що вбивство людини потребує застосування певної кількості механічної енергії. Я забула точну формулу, але знала, що вона існує. Сила, докладена протягом короткого проміжку часу (наприклад, куля), зчиняє багато шуму, тоді як сила, докладена за довший проміжок, може взагалі не викликати ні звуку.

Про що це свідчить? Про те, що, коли на незнайомця несподівано накинулися, це сталося деінде, десь поза межами зони чутності. Якщо на нього скоїли напад у тому місці, де я його знайшла, убивця вдався до тихого способу: безшелесного й повільного, позаяк, коли я надибала на жертву, вона ще конала, нехай це тривало всього якусь хвилину.

«Vale», – шепнули вуста незнайомця. Але чому він прощався зі мною? Це ж слово вигукнув містер Твайнінґ перед стрибком із годинникової вежі, однак чи є між ними зв’язок? Людина з огіркової грядки намагалася пов’язати свою смерть зі смертю містера Твайнінґа? Чи був він присутній там, коли старий наклав на себе руки? Чи був він уплутаний у це?

Слід було поміркувати про це, але перед тим знайти таке місце, де я не стану нікому поперек дороги. Каретний сарай не годиться, позаяк я тепер знала, що в годину скрути я можу натрапити там на тата, котрий сидітиме у «фантомі» Гаррієт. У такому разі гайда до Химери!

Якщо заходити до Букшоу з півдня, то неодмінно натрапиш на штучний острів посеред штучного озера, де знаходяться штучні руїни, у затінку яких розміщується маленький грецький храм із мармуру, укритого лишаєм. Давним-давно занедбаний і зарослий кропивою, колись він був славною пам’яткою Англії: маленький купол на чотирьох дивовижно витончених колонах, котрі цілком могли б правити за опору на Парнасі. Незчисленні де Люси XVIII століття возили до Химери гостей на святково прибраних квітами баркасах, і там вони гуртом насолоджувалися холодною дичиною й випічкою, милувалися граційними лебедями, котрі ковзали дзеркальною водою, і дивилися крізь моноклі на актора-відлюдька, як той потягується й позіхає при вході у свою домівку – обвиту плющем печеру.

Острів, озеро й Химера – усе це спроектував Умілець Браун[69] (правду кажучи, цей факт не раз брали під сумнів на сторінках «Дописів і питань», котрі тато запійно читав, проте лише в тому разі, коли там ішлося про філателію), і в бібліотеці Букшоу дотепер зберігалася червона шкіряна тека з набором оригінальних ескізів, які власноруч підписав архітектор. Це надихало тата на дотеп: «Нехай ці мудраґелі живуть у своїй власній химері».

Існувала родинна легенда, згідно з якою саме на пікніку в Химері Букшоу Джон Монтеґю, четвертий граф Сендвіч, винайшов закуску, названу його іменем. Саме він перший додумався покласти холодну куріпку між двома скибками хліба, коли грав у крибедж із Корнеліусом де Люсом.

«Хай би під три чорти котилася історія», – частенько казав тато.

Тепер, почвалавши вбрід на острів по воді, котра була не більше фута завглибшки, я вмостилася на сходинці маленького храму, зігнувши коліна й поклавши на них підборіддя.

По-перше, кремовий торт місіс Мюллет. Де він подівся?

Подумки я повернулася до раннього суботнього ранку: уявила, що ось я спускаюся сходами, іду коридором і на кухню – атож, таця з тортом, безперечно, стояла тоді на підвіконні. І там