Харлан Кобен - Твоя перша остання брехня

Джудіт відвернулася від нього. Ніл — наймолодший із дітей Буркеттів. Джо був первістком, за рік народився Ендрю, який «помер у морі» — саме так завжди казала родина. Тоді була Керолайн і, нарешті, Ніл. Дивно, що зараз саме він керував родинною справою. Джозеф-старший, не схильний до сентиментальності, коли йшлося про гроші, поставив його керувати старшими дітьми.

Джо відмахнувся від цього.

«Ніл безжальний, — сказав він якось Майї. — Тато завжди любив безжальних».

— Може, сядемо? — запропонувала Керолайн.

Майя глянула на крісла — розкішні, кольору бургунді, і на мить повернулася до свого сну. Вона наче бачила Джо в тому смокінгу, ноги перехрещені, манжети загорнуті, дивиться в інший бік, недосяжний.

— Де Гізер? — запитала Джудіт.

— Я тут.

Усі розвернулися до дверей на голос. Гізер Гавел останні десять років була родинним юристом. А до цього на Буркеттів працював її батько, Чарльз Гавел третій. До нього пост займав її дідусь, Чарльз Гавел другий.

Про першого Чарльза Гавела Майя нічого не знала.

— Гаразд, — сказала Джудіт. — Почнемо.

Дивно, як легко Джудіт переходила від теплої матері до професіонального мозкоправа, а звідти, як зараз, — до сухого традиційного матріарха з ледве чутним британським акцентом.

Усі сіли на свої місця, однак Гізер Гавел лишилася стояти. Джудіт поглянула на неї через плече.

— Щось не так?

— Боюся, що це правда.

Гізер Гавел належала до юристів, які випромінюють упевненість та компетентність. Таких хочеться мати на своєму боці. Майя познайомилася з нею одразу після того, як Джо запропонував їй руку та серце. Гізер покликала її саме до цієї кімнати й виклала на стіл шлюбний договір. Тоном, який не терпів нарікань, однак і не позбавленим тепла, вона сказала Майї: «Підписання цього документа не обговорюється».

І тепер Гізер Гавел уперше виглядала дещо розгубленою, перебувала, вочевидь, поза зоною комфорту.

— Гізер, — сказала Джудіт. Юристка повернулася до неї. — Що відбувається?

— Боюся, доведеться відкласти зачитування останньої волі та заповіту.

Джудіт подивилася на Керолайн. Нічого. Тоді на Майю. Майя стояла й не ворушилася. Джудіт знову повернулася до Гізер.

— Ви можете пояснити чому?

— Є певний протокол, якого треба дотримуватися.

— Який саме протокол?

— Нема підстав для хвилювання, Джудіт.

Джудіт така відповідь не сподобалася.

— Хіба схоже, що мною треба опікуватися?

— Ні, не схоже.

— То чому ми не можемо прочитати заповіт Джо?

— Справа не в тому, що ми не можемо його прочитати, — промовила Гізер, зважуючи кожне слово перед тим, як відпустити його з вуст.

— Але?

— Але є певна затримка.

— І я знову питаю: чому?

— То все папери, — сказала Гізер.

— Що ви маєте на увазі?

— У нас… еммм… немає офіційної довідки про смерть.

Тиша.

— Він мертвий уже майже два тижні, — сказала Джудіт. — Ми його поховали.

«У закритій труні», — раптом згадала Майя.

Не вона це вирішувала. Дозволила родині Джо розбиратися з цим. Для неї це не мало значення. Смерть є смерть. Нехай вони вдаються до тих ритуалів, які хоч трохи втамують їхній біль. Звісно, закрита труна була цілком доречною, Джо застрелили в голову. Навіть після ретельної роботи бюро ритуальних послуг навряд чи на нього було б приємно дивитися.

Знову голос Джудіт:

— Гізер?

— Так, звісно, я знаю, тобто я була на похороні. Але для офіційного затвердження заповіту потрібна довідка про смерть як доказ. У нас випадок незвичайний. Один із моїх помічників зараз перевіряє законодавство щодо таких справ. Через те, що Джо… вбили, нам потрібне підтвердження від офіційних органів у поліції. Мене проінформували, що на підтвердження доказів знадобиться більше часу.

— Скільки?

— Не можу сказати точно, але сподіваюся, що не більше дня чи двох, тепер, коли ми цим зайнялися.

Уперше заговорив Ніл:

— Що ви маєте на увазі під доказами? Докази того, що Джо мертвий?

Гізер Гавел почала крутити на пальці обручку.

— Я поки не знаю всіх фактів, але перед тим, як затвердити заповіт, із цим… Назвемо це безладом, гаразд?.. З цим безладом треба розібратися. Задіяні мої найкращі люди. Я скоро вийду на зв’язок.

І поки всі ошелешено мовчали, Гізер Гавел швидко розвернулася й вийшла з кімнати.

Розділ 12

— Нічого страшного, — сказала Джудіт, ведучи Майю назад до фойє.

Майя не відповіла.

— Такі вже вони, юристи. Усе має бути тільки так, частково заради вашого захисту, а переважно — через оплачувані години, — вона спробувала посміхнутися, але не вийшло. — Я вірю, що це просто додаткова бюрократія через особливі умови нашої справи…

Її голос зблякнув, наче вона усвідомила, що говорить про Джо, а не просто про юридичну справу.

— Двоє синів, — промовила вона порожнім голосом.

— Мені прикро.

— Жодна мати не повинна ховати двох синів.

Майя взяла її за руку.

— Ні, — сказала вона. — Жодна мати не повинна.

— І молода жінка не повинна ховати сестру та чоловіка. «За тобою йде смерть, Майє…»

Може, і за Джудіт вона теж ішла.

Свекруха ще мить трималася за неї, потім відпустила.

— Прошу, Майє, будь на зв’язку.

— Звісно.

Вони вийшли надвір, на сонце. Чорний лімузин Джудіт чекав на неї. Водій тримав двері відчиненими.

— Привозь до нас Лілі.

— Привезу.

— І, будь ласка, владнай усе з Ізабеллою.

— Чим швидше я її побачу, — сказала Майя, — тим швидше ми зможемо лишити це непорозуміння позаду.

— Побачимо, що я зможу зробити.

Джудіт прослизнула на заднє сидіння, водій зачинив за нею двері. Майя стояла там, доки лімузин не зник із поля зору.

Підійшовши до свого авто, вона побачила, що на неї чекає Керолайн.

— У тебе є хвилинка поговорити? — поцікавилася Керолайн.

«Не зовсім», — подумала Майя. Їй не терпілося поїхати звідси. Потрібно побувати десь-інде. Якщо точніше — у двох місцях. Спочатку вона хотіла знову заїхати до будиночків слуг, можливо, здивувати Розу. Якщо це не спрацює, є інший план, як знайти Ізабеллу. По-друге, поїхати до «Шкіри й мережива» подивитися, як саме цей «клуб для джентльменів» міг бути пов’язаний з її покійною сестрою.

Керолайн поклала долоню на руку Майї.

— Будь ласка?

— Добре.

— Але не тут, — поки Керолайн це говорила, у неї бігали очі. — Може, прогуляємося?

Майя подавила зітхання. Керолайн попростувала кам’яною доріжкою. Її песик Ласло, гаванська болонка, потрусив за нею. Пес був не на повідку, але справді: якщо вся ця земля — твоя власність, яка небезпека може чекати на Ласло там, куди він зайде? Майя запитала себе: як воно — зростати тут, у такому розкішному, прекрасному, спокійному місці, де все, на чому зупиняється око: трава, дерева, будівлі — усе належить тобі.

Керолайн звернула праворуч.