Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

Українські історики у праці «Україна — хронологія розвитку» справедливо зауважили: «Науковцям відомі численні документи, укладені від імені князя або ж із посиланням на його часи, які, найчастіше, є фальсифікатами. Утім, самий факт масованого фальшування певної джерельної традиції є вартим уваги феноменом…» [44, с. 92–93].

Цими словами вони собі дозволили покритикувати поки що Великого князя Лева І та його часи. Про інших вони промовчали. Отож, доведеться говорити нам. Тим більше, що є причини.

То як же події розвивалися насправді за незалежними європейськими джерелами, які досі не опубліковані в Україні?

Звичайно, ми не будемо дотримуватися класичного польсько-московського викладу подій, тому що той виклад заперечують самі наведені факти.

Отож, події після загибелі братів Андрія та Лева у 1323 році, скоріше за все, розвивалися таким чином. Зразу ж по загибелі братів-князів Галицьких того року Великокнязівський престол посів їхній молодший брат (від другої дружини князя Юрія — Варвари) — князь Дмитро, який на той час мав 20–23 роки. Тобто він 1300–1303 року народження. Одночасно, як батько — Великий князь Юрій, він посів Галицький та Волинський князівські престоли, в черговий раз об’єднавши державу.

Про те свідчить «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі» — анонімний географічний трактат, який дійшов до нас у манускриптах останньої чверті XV століття» [44, с. 158].

Зрозуміло, що європейські історичні джерела є для української науки цілком неупередженими, а отже — достовірними та надійними.

Ось що написав у манускрипті «Автор, про якого відомо лише те, що він народився в Іспанії у 1304 р(оці)»:

«Залишивши польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

Пропоную визначити роки появи у Львові іспанського, скоріше за все, ченця. Цілком очевидно, що це могло статися тільки у проміжку між 1323 і 1340 роками. До 1323-го автор манускрипта був ще дуже молодим, а тому самостійно мандрувати не мав змоги; а після 1340 року до 1349-го він обов’язково згадав би про викрадені зі Львова поляками князівські державні регалії. Крім того, слід пам’ятати, що із 1323 до 1349 року у Львові влада не мінялася. Тому немає важливого значення, чи це 1340-ий чи 1349-ий. За визначенням іспанського (ченця), Львів у ті роки (1323–1349) належав до «Львівського королівства» і був його столицею. Тобто «розмови» про «боярське правління у Львові після 1323 року, боярську республіку та боярина Дмитра Дедька» є цілковитими вигадками зацікавлених імперських науковців. Польська влада та її історіографія бажали приховати від світової науки, що вони, як звичайні бандити, відняли у законно існуючого королівства її столицю та прилеглі землі. А російська провладна верхівка терпіти не могла факту тривалого відокремленого існування Галицько-Волинської Русі (України) зі столицею у Львові, як незалежної держави. Тому й вигадували то католицьких, то литовських Великих князів, то переніс столиці зі Львова до Володимира. І, як бачимо, інтереси та практичні дії зацікавлених імперій повністю збігалися.

А щодо переносу столиці Галицько-Волинської держави із Львова до Володимира, то навіть сучасні українські історики змушені визнавати:

«Не менше сумнівів викликає й теза про Львів як столицю (це щодо манускрипту іспанського свідка. — В.Б.) тодішньої Галицько-Волинської держави, центром якої прийнято вважати Володимир» [44, с. 158].

Тобто — хтось так установив, тому так і слід говорити.

Феноменальна логіка!!!

Завдяки саме таким «прийнято вважати» й досі панують імперські шовіністичні догмати в українській історичній науці. Тому ці «історичні гнилі пеньки» доведеться викорчовувати.

Та навіть сучасні історики знаходять в самому каркасі викладу подій такі розбіжності, про які змушені говорити ось таке: «Утім, варто згадати джерельні відомості про те, що у 1340 р. саме зі Львова польський король Казимир вивіз дорогоцінні реліквії: хрести, княжі корони і трон, зроблений із коштовних матеріалів. Щоправда, далеко не всі науковці довіряють цій звістці» [44, с. 158].

Це давній російсько-імперський метод — не визнавати матеріали і факти, які неможливо заперечити або спростувати. А сам факт залишення давніх і святих королівських регалій у Львові після 1323 року на милість «боярської республіки» живими на ті часи нащадками роду Галицьких навіть не згадується. Що є звичайним імперським блюзнірством.

Про що мовчить сучасна українська спролетаризована історична наука? Її абсолютно не турбує і не цікавить честь давнього українського князівського роду, врешті-решт, честь України.

Та слід пам’ятати — такого ставлення до святих князівських регалій не існувало у XIV столітті. За них точилися кровопролитні війни, їх берегли як зіницю ока. Тільки один цей факт може свідчити, що ніякого «боярського правління» у Львові після 1323 року бути не могло.

Тобто і після 1323 року Львів залишався столицею Великого Галицько-Волинського князівства, а Львовом та Галичиною правив нащадок Данила Галицького — Дмитро Юрійович — молодший син онука першого руського короля. Свідченням чого є побудова церкви Святого Юра (Юрія) у Львові. Послухаємо, що пишуть львів’яни Ігор та Любов Качари про цю споруду в праці «Львів крізь віки»:

«За більш приземленою версією, волинський князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів… Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся в ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно. З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева І збудували церкву, посвячену св(ятому) Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир» [53, с. 122].

Не викликає сумніву, що князь Лев побудував церкву на честь свого сина Юрія після його народження 1262 року. А позаяк храм може мати ім’я тільки святого, то й був названий іменем святого Юрія.

Мені довелося подібне зустрічати у столиці Болгарії — Софії. Там побудований храм на честь російського царя Олександра II і названий іменем святого Російської православної церкви так званого Олександра Невського.

«Церкву і монастир спалив 1340 р. Казимир під час першого нападу на Львів. Їх відбудували за ігумена Євтимія. Згадкою про відбудову церкви є дзвін, відлитий 1341 р. на кошти князя…» [53, с. 122].

І хоча на дзвоні викарбувало ось такий напис: «В лето 6849 (що означає 1341 рік — В.Б.) сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитрии…» [52, с. 78], та всі