Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

щось сердиться. Він дуже боявся чимось образити її, зачепити. Виявляється, вона теж боялася! Але чого? Його бажання? Або… свого? Але ж вона аж ніяк не була недосвідченою дівчинкою, її всі називали «мудрою жінкою», вона була магом, вона ходила по Іманентному Гаю і читала те, що написано на землі тінями чарівного листя!

Всі ці думки разом пронеслися в його голові, як бурхливий потік, який прорвався крізь дамбу. Вейл як і раніше мовчки стояла з ним поряд.

— Я думав, що маги все життя проводять на самоті, не маючи сім'ї, - сказав він нарешті. — Хайдрейк говорив мені, що займатися любов'ю — значить втрачати свою магічну силу.

— Так, так вважають деякі… мудреці, - спокійно підтвердила Вейл і знову посміхнулася, а потім відразу попрощалася з ним і пішла.

А він весь день перебував в душевному сум'ятті, сердячись на себе самого. Помітивши, що Ембер вийшла нарешті з Гаю і попрямувала до свого куреня на березі струмка, він рішуче встав і рушив до неї, під звичайнісіньким приводом, прихопивши з собою кошик, яку принесла Вейл.

— Можна мені поговорити з тобою? — запитав він дівчину.

Вона лише коротко кивнула і нахмурила свої чорні брови.

Але Медрі не знав, з чого почати, і вона, щоб порушити незручне мовчання, присіла навпочіпки біля кошика і стала розбирати принесені продукти.

— Ой, персики! — вигукнула вона і раптом посміхнулася.

— Мій учитель, Майстер Хайдрейк, говорив, що чарівники, які займаються любов'ю з жінками, даремно витрачають свої чарівні сили. Це правда? — випалив раптом Медрі.

Ембер нічого не відповіла, викладаючи з кошика продукти і акуратно ділячи їх на дві рівні частини.

— Як ти вважаєш, це правда? — знову запитав він своє питання.

Вона знизала плечима і сказала:

— Ні.

Він прикусив язика. Вона зітхнула, підняла голову, подивилася на нього і спокійно повторила:

— Ні це неправда. Я, в усякому разі, так не вважаю. Мені здається, що у будь-якої справжнього могутності, як і у всіх древніх сил, один і той же корінь.

Він як і раніше стояв, як укопаний, і вона знову заговорила:

— Подивися, ці персики вже зовсім стиглі! Навіть занадто. Так що нам доведеться відразу їх з'їсти.

— Якщо я скажу тобі своє ім'я, — заговорив він нарешті, - своє Істинне ім'я…

— Я назву тобі своє, - просто відповіла вона. — Якщо… якщо саме з цього нам слід почати.

Але почали вони все ж з персиків.

Обидва були досить сором'язливі за характером. Коли Медрі взяв її за руку, його власна рука так тремтіла, що Ембер відвернулася і насупилася, щоб приховати збентеження. Власне, для нього вона була вже не Ембер, а Елеаль, бо таким було її Істинне ім'я. Потім вона сама легенько торкнулася його руки. Але коли він нарешті зважився і погладив її блискуче чорне волосся, яке водоспадом падало їй на спину, йому здалося, що вона насилу терпить його дотик, і він прибрав руку. І раптом вона обернулася і пристрасно, квапливо, ніяково обняла його. І далеко не в першу ніч, які вони провели разом, вони зазнали справжньої насолоди або хоча б відчули себе досить вільно. Однак вони старанно вчилися один в одного і нарешті, залишивши позаду сором і страх, досягли вершин справжнього кохання і пристрасті. І тоді довгі дні і короткі зіркові літні ночі в тиші цих чарівних лісів стали для них найщасливішими у житті…

Коли Вейл наступного разу піднялася до них з міста, щоб пригостити їх останніми пізніми персиками, і дістала ці фрукти з кошика, вони дружно розсміялися: персики стали для них справжнім символом щастя. Вони спробували умовити Вейл залишитися і повечеряти з ними разом, але вона ні за що не хотіла.

— Живіть тут, поки є така можливість, — тільки й сказала вона на прощання.

У той рік літо закінчилося дуже рано, почалися дощі. А серед осені сніг випав навіть на такому південному острові, як Рок. На морі один шторм слідував за іншим, немов вітри в гніві піднялися проти несправедливої влади і згубних діянь «спритників» і піратів. У селах жінки збиралися у кого-небудь на кухні, біля вогнища, щоб не було так страшно на самоті. Городяни Твіла теж часто збиралися біля вогню і слухали, як виє вітер, як стукає дощ, як безшумно падає густий сніг. А за межами гавані море так ревіло і вирувало серед рифів і прибережних скель, що жоден моряк не наважився б проплисти при таких хвилях.

Жителі острова ділилися один з одним всім, що мали. В цьому відношенні це був дійсно «острів Морреда». Ніхто тут не голодував, у всіх був дах над головою, хоча навряд чи у когось із цих людей майна і їжі було більше необхідного мінімуму. Сховавшись від решти світу не тільки за допомогою природних помічників — моря і зимових бур, — але й за допомогою особливих заклять, які настільки змінювали вигляд острова, що змушували кораблі оминати його, ці люди дружно працювали, дружно розмовляли вечорами і співали старовинні пісні: «Зимову пісню», «Подвиг молодого короля», і багато інших. І ще у них були книги: «Хроніки Енлада», «Історія мудрих героїв» — безліч книг, і ці дорогоцінні книги старі чоловіки і жінки обов'язково читали вголос у просторому залі, що був розташований поблизу верфі. Слухаючи їх читання, рибалки плели і чинили свої сіті, і навіть з далеких ферм туди приходили люди, щоб послухати, як люди похилого віку читають ці мудрі прекрасні історії, і всі слухали мовчки, уважно. «Душі наші терзає голод», — сказала якось Ембер.

Тепер вона жила разом з Медрі в маленькому будиночку неподалік від пристані, хоча досить часто гостювала і у своєї сестри Вейл. Ембер і Вейл були ще зовсім маленькими і жили в селі недалеко від Твіла, коли з острова Уотхорт на Рок припливли пірати. Мати заховала дівчаток в підвалі їхнього сільського будинку і постаралася використати всі свої магічні знання, щоб захистити чоловіка і братів, бо чоловіки ховатися, звичайно ж, не побажали і вирішили боротися з загарбниками. Але сили були надто нерівні, і їх просто зарізали разом з худобою, а будинок і комори спалили. Дівчата всю ніч просиділи в підвалі, а потім і ще кілька ночей, поки не прийшли сусіди, щоб поховати вбитих, бо трупи вже починали розкладатися. Люди випадково виявили в підвалі вмираючих від голоду і жаху маляток, які сиділи мовчки і, озброївшись мотикою і уламком плуга, готові були захищати не тільки себе, але