Харпер Лі - Іди, вартового постав

Ада Белль зиркнула на дівчат і підморгнула.

«Насамперед потрібен хлопець. Він тебе міцно обіймає, важко дихає і цілує по-французькому. Це коли він тебе цілує розтуленим ротом і пхає тобі у рот язика...»

Дзвін у вухах Джін-Луїзи заглушив оповідь Ади Белль. Вона відчула, що стала бліда як смерть. Долоні в неї спітніли, у горлі перехопило. Їй не можна йти. Якщо вона піде, вони здогадаються. Вона підвелася, спробувала всміхнутися, але губи в неї тремтіли. Вона стулила рот і зціпила зуби.

«...ну от і все. Що з тобою, Джін-Луїзо? Ти біла як не знаю що. Може, я тебе налякала?»

Ада Белль глузливо посміхнулася.

«Ні,— промимрила Джін-Луїза.— Просто я змерзла. Краще піду до класу».

Вона молилася, щоб дівчата не помітили, як у неї тремтять коліна під час ходьби. У вбиральні для дівчат вона схилилася над раковиною, і її знудило.

Все ясно. Елберт устромив їй у рота свій язик. Вона вагітна.

Знання Джін-Луїзи про мораль і звичаї дорослих були уривчасті й неповні, але достатні для того, щоб розуміти: дитину можливо народити і поза шлюбом, це їй було відомо. До сьогодні вона не знала і не переймалася, як саме, бо це її не цікавило, та коли дівчина народжувала дитину поза шлюбом, її родина поринала у глибини ганьби. Джін-Луїза сто разів чула, як Александра розводиться про Ганьбу Для Родини: ганьба означала висилку до Мобіла й ув’язнення у виправному закладі, подалі від пристойних людей. Зганьблена родина вже ніколи не сміла ходити з високо піднесеною головою. Щось таке колись трапилося на вулиці, що вела до Монтгомері, й дами, що мешкали на тому кінці вулиці, перешіптувалися і квоктали про це тижнями.

Джін-Луїза ненавиділа себе і ненавиділа цілий світ. Вона нікому не завдала шкоди. Її приголомшила така несправедливість: адже вона нікому не заподіяла зла.

Вона крадькома вийшла зі школи, припленталася додому, пробралася у двір, залізла на платан і просиділа там до обіду. Обід тягнувся у мовчанні. Джін-Луїза навіть не усвідомлювала, що за столом сидять Атикус і Джемі. Потім вона повернулася на дерево і просиділа на ньому до сутінок, аж поки не почула, що її кличе Атикус.

«Злізай негайно»,— наказав він.

Вона була надто нещасна, щоб відреагувати на його крижаний голос.

«Міс Блант сказала, що ти пішла зі школи на великій перерві й не повернулася. Де ти пропадала?»

«На дереві».

«Ти захворіла? Але ж тобі добре відомо, що коли ти нездужаєш, мусиш негайно йти до Кел».

«Не захворіла, сер».

«Тоді, якщо ти не хвора, яку поважну причину ти можеш знайти для такої поведінки? Яке виправдання?»

«Ніякого, сер».

«Тоді дозволь мені дещо тобі сказати. Якщо подібне повториться, комусь дістанеться на бублики».

«Так, сер».

Вона ледь втрималася, щоб не розповісти йому все, перекинути цей тягар на нього, але змовчала.

«Ти впевнена, що почуваєшся нормально?»

«Так, сер».

«Тоді йди додому».

За вечерею їй хотілося жбурнути свою повну тарілку в Джемі, який з чванливістю своїх п’ятнадцяти років вів дорослу бесіду з батьком. Час до часу Джемі кидав на неї презирливі погляди. «Ти ще своє дістанеш, не хвилюйся,— по думки пообіцяла вона йому.— Тільки от зараз я не можу».

Щоранку вона прокидалася, переповнена енергією кошеняти і найкращими намірами, і щоранку до неї повертався отой тупий страх; щоранку вона шукала в ліжку немовля. Протягом дня цей страх ніколи цілковито не зникав, він охоплював її, коли вона зовсім того не чекала, і пошепки з неї глузував. Вона прочитала все, що було написано у рубриці «немовля» в енциклопедії, але знайшла там мало корисного, прочитала рубрику «народження» і знайшла ще менше. Їй трапилася старовинна книжка під назвою «Дияволи, зілля й лікарі», і зображення середньовічних нар та інструментів для пологів, як і інформація, що жінок іноді били неодноразово об стінку, щоб прискорити пологи, довели її мало не до істерики. Поступово Джін-Луїза зібрала дані від своїх шкільних подружок, обачно ставлячи питання з інтервалами у тижні, щоб не викликати підозру.

Вона, скільки могла, уникала Келпурнію, бо вважала, що Кел їй збрехала. Кел розповіла, що таке є у всіх дівчат, це настільки ж природна річ, як і дихання, ознака того, що дівчинка дорослішає, і триває воно десь до п’ятдесяти років. У ту мить Джін-Луїзу охопив страшенний відчай від перспективи, що коли воно закінчиться, вона буде застара, щоб отримувати задоволення від життя, а тому і не розпитувала більше. Кел навіть не заїкнулася про немовлят і французькі поцілунки.

Врешті-решт Джін-Луїза прозондувала Келпурнію щодо сімейства Оуенів. Кел відмовилася говорити про того містера Оуена, бо він не гідний вважатися людиною. Тепер він насидиться у в’язниці. Так, сестру Франсін відіслали до Мобіла, бідолашку. А саму Франсін помістили до Притулку баптистських сиріт в окрузі Ебот. Джін-Луїза не мусить забивати собі голову думками про тих людей. Келпурнія починала сердитися, і Джін-Луїза відступила.

Коли вона з’ясувала, що до народження дитини їй треба почекати дев’ять місяців, вона почувалася як злочинець, якому відстрочили смертний вирок. Вона рахувала тижні, позначаючи їх у календарі, але забула порахувати ті чотири місяці, які спливли до початку її підрахунків. Час підходив, і дні її минали у безпорадній паніці: ось вона прокинеться, а в її ліжку лежить немовля. Вони ростуть у животі, це вона знала точно.

Одна ідея вже довго визрівала у неї в голові, але Джін-Луїза інстинктивно її відштовхувала: усвідомлення остаточної розлуки було для неї нестерпне, проте вона знала, що настане день, коли вже не можна буде ані зволікати, ані приховувати. Хоча її стосунки з Атикусом і Джемі досягли найнижчого рівня («Ти якась зовсім млява стала, Джін-Луїзо,— казав батько.— Невже ти не можеш зосередитися на чомусь бодай п’ять хвилин?»), думка про існування без них, хоч як би там гарно не було на небесах, видавалася неприпустимою. Але ще гірше буде, якщо її вишлють до Мобіла, а вся рідня довіку не посміє підвести голови: такого Джін-Луїза не побажала б навіть Александрі.

За її розрахунками, дитина мала народитися в жовтні, тож тридцятого вересня Джін-Луїза накладе на себе руки.

Осінь приходить до Алабами пізно. Навіть на Геловін можна не застеляти садові стільці теплими куртками. Сутінки розтягуються надовго, але темрява спускається раптово; небо з темно-жовтого перетворюється на синьо-чорне, не встигнеш і кроку ступити, а з останнім променем зникає і денне тепло, і приходить прохолода.

Осінь Джін-Луїза любила найбільше з усіх пір року. Вона завжди очікувала на всі її