Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

– Беру. Все, що маєте, забираю, – сказав Ягайло.

Король простягнув руку, йому один з придворих уклав туди капшук з монетами – і Ягайло кинув його купцеві. Той зважив у руці, тоді перезирнувся зі своїми братами.

– Не бійся, не обману. Я ціну солі знаю, – сказав король. До нього підійшов один з вельмож.

– Ваша величносте, але ж пощо нам стільки солі?

– Будемо її замість хліба їсти! – оголосив король. Запала тиша. Король окинув усіх поглядом, задоволено посміхнувся. – Та жартую я.

Усі вельможі видихнули з полегшенням і собі засміялися із такого дотепу. Ягайло ж, перебуваючи у доброму гуморі, вів далі:

– Ціну солі знаю. Літо йде – м’ясо псуватися за мить буде. А так заллєш соляною ропою – місяць пролежить, – ніц йому не станеться.

Король поплескав свого вельможу по плечі, тоді повернувся до купця.

– Завтра зранку завезіть усю сіль до замку. Решту грошей віддам на місці. Коли зможете іще привезти?

– Десь за місяць, як Бог позволить, – відповів купець.

– Хай буде, везіть, і ту заберу! – погодився король.

Він і справді перебував у доброму настрої…

Його величність Владислав Ягайло сподобав собі цей край: він любив мріяти, думати, будувати плани серед цієї тиші. Уже вкотре він приїжджає сюди, у цей райський куточок. Усі державні клопоти прилізли слідом за ним: змушували допізна засиджуватися у кабінеті, відбиваючись від різних людей, які йшли і йшли до нього кожен зі своєю бідою, жалем, клопотами… Коли ж було вже несила, король рвав на собі всі ті пута, вдягав свій мисливський костюм, закидав за спину сагайдак з луком та стрілами і тікав із замку. Він блукав то луками, то лісом, то понад ставом – і його королівська душа наповнювалася радістю та спокоєм…

Король Ягайло зітхнув, посміхнувся. Повернувся, нарешті, до своєї свити, і тут же до нього підійшов війт. Поклонився.

– Чого тобі?

– Скільки ланів поля ваша величність зробить ласку передати на наше війтівство?

– Дам тобі лани від костьола і ген туди, в той бік, до Артищова. Поставиш фільварок, млин, загосподариш добре, а там побачимо. Чуєш, як тут пахне? Літом, а ще водою і зіллям різним буйноцвітним!

Ягайло вдихнув на повні груди.

– Кому ж коритися маю: королю а чи власнику міста? – питає далі війт.

– Місту, – відповів Ягайло. – А скажи, пане войте, чи є дичина он у тих лісах?

– Очевісцє, ваша величносте. Тут дуже багато звіра. Ми знаємо вас як дуже доброго мисливця, отже, ви зможете забезпечити м’ясивом дичини цілий замок!

Королю це сподобалося.

– Ваша величносте, а дозвольте ще спитати: після мене хто війтом має стати?

– Передаш у спадок. Думаю: ти маєш бути задоволений з такого.

– Але ж очевісцє, ваша величносте! – війт поклонився.

Він хотів іще пристати до короля зі своїми запитання, але Ягайло відійшов іще далі, ніби чиста і спокійна вода затягувала його. Король обернувся до війта спиною, даючи зрозуміти, що говорити про справи більше не хоче. Усе стихло. Ягайло ковзнув поглядом по спокійному плесу, докинувши цей погляд аж до протилежного боку става. Ця місцина була як у казці: плакучі верби, немов гарні дівчата, опускали свої коси до самої води. Співали. Немов старші сестриці, які колишуть неспокійного молодшого брата, верби так само присипляли став, лагідно торкаючись його, пестячи, – і від тої ласки він спав собі тихо й спокійно, не вередуючи. Король подумав собі, що влітку тут іще має бути краще: став дає прохолоду серед важкого спекотного дня, а цей гай заливається пташиним щебетом та сюркотом коників. Неодмінно, неодмінно треба приїхати сюди наступного літа!

Намилувавшись красою нашої землі, Ягайло відчув приплив доброти до свого серця.

– Слухайте моє королівське слово! Звільню місто від податків на 12 років, щоби воно розросталося і розбудовувалося. Кожному міщанину гарантую землю. Даю місту самоуправу! Буду заохочувати торгівлю і ремесла. Біля самого замку збудуємо кляштор: нехай отці моляться за наше місто. Чуйте і запам’ятайте мої слова та розкажіть другим!

Мужі перезирнулися і вклонилися королю. Він повернувся й пішов, вельможі потяглися за ним, залишаючи наших солевозів самих на пристані.

Ягайло дотримав усіх своїх обіцянок: він надав Городку Магдебурське право з усіма іншими спряженими привілеями, хоча після того досить довго тут діяло Руське право, надане ще королем Данилом. Час від часу місто переходило із рук у руки різним власникам. Управляв містом війт, який мав досить велику владу, навіть мав право призначати смертні вироки. Мав він у своєму розпорядженні чотири лани ґрунту, а також млин на ріці Верещиці. Судові функції виконували лавники. У городку зародилися перші цехи шевців, кравців, ткачів і різників… У центрі міста утворилася ринкова площа, поставили ратушу. Два рази на рік тут проводилися ярмарки, а щочетверга був базарний день. Згодом місто стало ще й центром продажу волів.

Міська самоуправа самотужки мала дбати про дороги, які вимощували з дощок та дерев’яних колод, і оборонні фортифікації. Місто стало швидко розвиватися, в ньому закипіла торгівля й ремесла.

Городок «русинським» залишався все менше і менше. Невідомо, чи то з волі короля, чи само по собі так сталося, але місто захопили чужі люди, витіснивши русинів на передмістя і пообкладавши тяжкими повинностями.

Сам Ягайло так полюбив собі наше місто, що приїжджав сюди, щойно випадала добра нагода. Він і помер тут, заповівши поховати себе у Кракові, а серце своє лишити в Городку.

Проте це станеться вже трохи пізніше, а поки що чоловіки стояли на пристані і чухали потилиці.

– Чули? – спитав хтось із них. – Тепер заживемо. Право маємо!

– Мали сьмо Руське, тепер буде Німецьке, – заперечив інший. – А заживе війт, писарі і лавники!

– Гляньте, що там? – раптом сказав третій.

Усі, хто зібрався на причалі, раптом посунули до берега. Були тут не тільки купці: прості люди густо обліпили круті береги Верещиці і все сунули й сунули до води. Ягайло спершу подумав, що всі вони прибули, аби вклонитися йому й подякувати за його ласку. Але люди дивилися не на нього, а на річкову гладь – там плив човен. Я стояв тоді у натовпі, та, почувши крик, озирнувся на протилежний бік: полем бігла жінка. Марія. Вона щодуху летіла до річки, так що навіть хустина злетіла з її голови. Тим часом човен наближався. На ньому везли городоцьких мужів, котрі, йдучи із сіллю, напоролися дорогою на татарський чамбул. Ординці оточили їх і наказали здатися в полон, проте мужі вирвалися з боєм, дісталися до найближчої церкви і вдарили у дзвін, попередивши людей про небезпеку…

Марія саме прибігла до берега